***
Патиком відштовхнувшись, блок, перешерстив
Прип’ять а чи Дунай,
вшосте, всьоме приміривши
глибокодумно
фарватер мистецтва –
           мотив,
де не думай, а краще думай –
з мисленнєвого виру чи вирине
мис почувань – чи не стерся?
Спливаємо в самміт з метою набуть
моноритм
містких іноформ, що вишкрябують
днищами банки,
череда інотаврів у наш заплива
лабіринт,
їхні лики личковані в довгі плиткі
інорамки,
дрейфують у гавань, поганський мов
іконостаз,
грубезними мантрами мають в глибинах
ангарних,
в перлистих бистринах і плесах сітківкових
страз,
фасеточних фраз їх окатих ікринок
коханих.
Їх щелепи пришелепуваті
зажовує кислота
у соус шлунковий, у джус –
є пробіли в проблемах,
і плями, вже парні, полонить  свята
простота,
яскрава корозія в явках контактів
і клемах.
Веслом звеселившись, у вереск пірни
під шумок,
приблизно у сьомім промацай праматір
коліні.
Знічев’я у черево пре набубнявіле
двійко думок:
які то, по всьому, колеги в нас
вузькоколійні,
наскільки кільчаста черва,
її інтелектуазний інтим
мертвою хвилею хвицає
фарватер культури,
коли караван презентацій –
один за одним –
мейнстрімом струмує, здійнявши
фуршет на котурни.
В подібну путину улов багатющий
наснив
криводумних креветок, ще й кращого
зоопланктону,
в нім фосфоресценція гущі тисменицьких
слів,
поживніш криптонімів критики,
навіть Платона.
Не світить у вольтах Вольтер
і в амперах Мольєр,
фільтруючись в платівках
культурграційних корсажів
наскрізь улітарних
постконцептуазних маньєр
пастозних модернів, жульєнів
та ін. вернісажів.
По темних глибинах раптово спливуть
косяком,
а то поодинці безрозмірні, блеф,
хіроманти.
Есхатологічний ще висновок поки, на щастя,
зником,
та скатологічний, дозрівши, стає
на пуанти,
багровий з натуги, він крекче,
аж кривиться рот,
у прагненні, впрівши, Могутнішу Купу
накласти
за Гіннесом вкупі з Бедекером,
адже от-от
монстри велетенські і світ почуттями
намастять.
Хитає по соросах шмідтових
ґрантомалят,
культуромультурі небачений мріється
нерест,
масметамистецтво спливає нагору
           без втрат,
годуючи бугаєтаврів
російських америк.
Гінким паганелем болотяних, блат,
пухирів
лавірують поміж лататтям балетні плиткі
іномерки,
бомбаж, барботаж, епатаж,
бурмотіння амбрів,
вулкани, і гейзери, і лікувальні
мультурфеєрверки.
Вусатий блювал випірнає з незмірних
глибин,
фільтруючи огляд дрібного весластого
криля.
За мить вже дізнаємось, хто більше був
голубим –
Бєлінський, Вишневський, Шевченко –
кого бузиною накрили*.
Ми носом відчуємо, хто готував
цей мультурний прорив,
поглинутий хто контрацептом
жантильного шарму,
помазався в амбру китову і в мускус
щурів
і – чим ще мастить шестерінки свої
інокарма.
Чіпляю стилом і дрейфую в бездумчастий
стиль,
наприклад, в Таро і, по-перше, в Держцирк
без зупинки,
еск’юзтво довкруг обмина Сімплегади
і Сцилл –
струнке на котурнах, путанних пуантах,
навшпиньки.
Чимдуж воно рине у ясла міцних
іноферм,
до максі-жульєнів, пельменів, хінкалів
і мантів,
Сирени співають над млечними стоками
терм,
вчарує Цирцея взірцем – оксамитним
bel cantо’м,
глибоким, як щастя, чиї узбережжя –
кисіль,
замулене дно і вихляється русло
заклично.
Ступає нога, де іще не бувала.
Звідсіль –
мистецтво, плацебо, безсмертне,
прекрасне, блін, вічне.
__________________
* про Прип’ять, Тисменицю, Шевченка й Бузину – додані перекладачкою українські реалії