Літо наче зламалось і мовчки схилилось до осені,
Всього лише за ніч, переповнену ситим дощем.
Чорне прядиво хмар вже на місці серпневої просині
І від літа в душі залишився хвилюючий щем...

За заплаканим склом Соломонове те - "все кінчається..."
І не легше мені, що ця істина дужа стара.
Наче ходиків маятник гілка від вітру гойдається,
Пише жовтим листком: "вже пора, вже пора, вже пора..."