Оце, пишу листа тобі, мій друже, Бо знаю, що й ти знаєш, що «не дуже» «Ідуть діла» на нашім білім світі, Бо в безтурботнім і веселім літі, Ще непомітно, тихо, крадькома, Крізь осінь пробирається зима… Жаль… Бо оця зима – пора таки сумна… Ото й біди було б… Коли б вона одна… Бо знову зло вдягається добром І пише вірші щербленим пером… Його слова заплутані і темні, Безглузді і бездушні, і даремні, Плетуть пастки, щоб наловити душ, Нестиглих, понівечених гріхами, Налитих люттю, напханих грошами По саме серце… Бо душа мала Ніяк не помічає того зла, Яке дає солодкі обіцянки – Яскраві витребеньки і цяцянки, Неначе з неба, сипле на живих: - Чого стоїш і думаєш? Лови! І поки забавляють всіх «цяцьками» Зло свою справу робить між людьми, І «зтравлює» на смерть братів – з – братами, Далеких – з – ближніми, батьків – з – дітьми. Допоки всіх не зводить до могили І там, біля останньої межі, Всі, як один, волають: « Боже милий! Врятуй нас грішників! Спаси! Допоможи!!!» А Бог мовчить – бо він мовчав одвіку… Його мовчанню вічність – не межа, Й лиш тОму, хто, хоч раз стулив повіки І глянув в себе – явиться душа… А вже про те, якою вона буде Хай кожен скаже справжньому собі, Бо душі – різні, отже й різні люди… ( Не складно й загубитись у юрбі.) Бо тут усім сліпим – одна дорога, А «зрячим» - очі , щоб узріти мить, Коли, закривши їх, почуєш Бога – Впізнаєш враз – і - враз повіриш в Нього… Він вічністю до тебе промовчить. Така от філософія, друзяко, «Прибилась» повечеряти в мій дім… Колись писали: « Слово – лож» … «однако»… Воно – всього лиш слово і … Бог з ним… Бо, до нестиглих душ недокричатись… Безглуздо в дурнів мудрості навчатись… Тепла просить у вічної зими, Розбивши лоб об лід – не будем ми… Ми будем всіх безпам*ятно любити І дивуватись кольорами світу, Щоб знову від зими, іти до літа, І жити так, як і потрібно ЖИТИ!
|