ШУРАВІ
Прокотилося між гори: шураві...
За камінням заховався чоловік,
Хтось націлив у обличчя автомат,
І до горла підкотився грубий мат.

Повторилося луною: шураві,
Ми між горами, мов карти на столі,
Наші руки вже врослися у метал,
Наші скроні вже накрив дев’ятий вал.

Все завмерло. Але тиша скоро вмре.
Хтось останнього повітря набере,
І на жовтий перетоптаний пісок
Ступить грудою обпалених кісток.

Хтось між камінь потече, немов струмок,
Душу випустить, мов кулю, до зірок.
Закипить у жилах кров, немов сльоза,
І вінок сплете не квітка, а лоза.

Це – не люди, це – не діти, не жінки.
Вони в серце світу цілились віки,
Вони виросли зі зброєю в руках,
Їх на смерть веде знервований Аллах.

Це – не люди. Але й  ми – як ті вовки.
Нас ніхто не нагодує із руки.
Та загнали між червоні прапорці
Нас навіки та система й ті "отці".

В голові вже не думки, а балаган:
"На хрена" потрібен нам оцей Афган,
На якого грома в пекло нас вели,
Більш цінуючи не душі, а стволи.

На якого біса нам отой Кабул,
Коли маєш в магазині кілька куль,
Коли прапорщик продав усі "хебе",
А в Москві хтось гроші граблями гребе.

Коли ми отут виконуєм наказ,
Помиляючись завжди в останній раз.
А за нашою спиною торг іде,
Та із пекла ми не дінемось ніде...

Ця війна вросла навіки у серця,
Не зітреться, ніби зморшка із лиця.
Іще, певно, не один десяток літ
Буде снитися обстріляний політ.

Кожен крок: чи по піску, чи по траві,
Буде голосно кричати: "Шураві"!
Та які ж ми в пана Бога шураві –
Українці, ніби карти на столі.