Наче бранець мій обранець,
Яничар жорстокосердий.
Не загоюються рани
Від твого кинджала. Першим
Позабув. Й позбавив себе
Долі вільного кохання,
Сам себе. Чи тобі вдосталь
Тої  бранської  любові?
Чи солодші твої  ночі
У полоні, у неволі
У буденній? Чи забувся,
Як кохалися ми в полі
Тім по травах полинових,
По духмяних? Місяць плинув
І здіймалося мов море
Поле хвилями-грудями.
Як птахи ті вільні, білі
Ми гойдалися у хвилях
Запашних. Й стогнало море
Від кохання разом з нами.
І зростали ночі довгі,
І коротші дні ставали.
Раптом поле те стоптала
Бусурманськая навала.
Й полонила тебе, любий,
І затьмарила твій розум.
І забув був, як гойдався
Ти у хвилях в чистім полі.
Лиш востаннє обернувся,
Скинув очі, глянув гнівно -
І запоясником вдарив
Проміж персей, ледь не в серце
У кохаюче. Відтоди
Носить доля тебе світом,
Світом чорним, полонянським.
І минаішь наше поле,
Наше море, твою долю.
У неволі навіть коні,
Навіть коні не кохають,
Не беруться. Лише гинуть
Сиві коні у полоні.
Хіба ж люди, вільні люди
Попаруються в неволі?
Вже і місяць не виходить
Ген з-за хмари у тім полі...

30 липня 1995 р.