Відчини, мій Фрідріху, вікно,
Хай погляну на широкий світ.
Бачу чорне незбагненне дно,
А над ним золототкану сіть.

Привиди кружляють наді мною,
Постаті, що їх колись творив.
Прилітають з правдою сумною,
Що останній буде цей мій зрив.

Березневе запашне повітря,
Навкруги весни передчуття.
А для мене гострить срібне вістря
Смерть і скоро перетне життя.

Вийди на хвилину, Екермане,
На момент лиши мене самого,
Хай душа із вічністю зістане,
Щоб полагодити справи з Богом.

Чую призов із землі, від споду,
Чую подих вічності глибокий,
Чую з-за вікна холодний подув,
Льодові, скляні, драпіжні кроки.

Вже приходить срібна смерть до мене,
Вже стає навшпиньки за дверми,
Серце з жаху стукає шалене:
Що є там? Навіщо світ німий?

Друже мій, навіщо ти мовчиш?
Парка нитку розірве прожогом.
Вже не потішай мене, залиш!
Хочу поладнати справи з Богом.

Все моє життя – одне змагання
За гармонію людини й Бога.
В осені мого життя й зарання
Я все чув, що людська правда вбога.

Кожний день для мене був щаблем
До нових, до невідомих тайн.
Вічно таємниць горіх гризем,
Вічно є для нас таємний Райн.

Кожний день для мене був щаблем,
Що веде в найвище недосяжне,
Вічно в незбагненне ми пливем,
Лиш воно для нас є вічно важне.

Я творив з життя великий міт,
Я шукав тебе, о божественна казко.
Хоч на плечах більш вісімдесяти літ,
Все-таки вмирати важко.

Аж пізнав я таємницю міту,
Де в Європу перша йде дорога,
Вивчився я в грецьких майстрів заповіту,
Як людина може сотворити Бога.

Аж тоді дійшов я до мети
Та здобув заклятий казки край,
Аж тоді заграв огонь святий,
Я сказав хвилині: ”Все тривай!”

А тепер пануй над мною, смерті владо,
Та не цілого мене захопиш,
Я – твій спадкоємець, сонячна Елладо,
А лишуся – тайним радником Європи.