Промені Зелена ніч почалася зойком воріт: входили кущі нерозквітлого світла, гаряча лавина обрію впала у сніг і нетутешні птахи здійняли на крила вісім подовгуватих днів, щоб девятий народився спокійним і круглим, безсмертним. Човен щоразу глибше відчував оміління вод, і зачерпував повні пригорщі латаття. Якраз тоді осінь починала сплітати час, відвертість переповнювала її вщерть, боязко ступаючи зеленим дзеркалом води, постать входила у відчинені брами очей, виокремлюючи з них прядиво дощу, бігла геть, співаючи. Нараз надходила вічність, споглянувши на починання, відходила. Кажу відверто: спокій- це ряса дощу, що минає, як вітер чекання. Я зелений асфальт доріг несу. Травмований осінню зайда… Вогонь, що був голосом сонця сьогодні став полоненим, випалював форми із свого смутку, клав голову на холодне лезо дороги і казав “Я живу!” Пірнаючи в безвість, виносив звідти живі розплавлені коси полудня, та за це сьогодні сидів поранений, випалюючи форми із свого смутку. Дороги миттю обкрутилися навколо шиї і сичанням залякували пам’ять, вона пручалася і опускала руки коли відчувала, що сплетіння занадто туге. Обрій розіслав сходи по яких можна було дійти до завтрішнього дня, але сьогодні зелені кільця доріг ставали кайданними і пам’ять зав’язувала вузол на хустині смерку, щоб завтра врятувати себе від пожежі. Безсмертя приходило тихо, споквола увічнювало себе у глині, мармурі, землі, а потім ставало дзеркалом для усіх тих, хто прагнув здобути його ємність. Увічнення ставало іграшками глини, мармуру, землі для колиски з тоненьких ниток прозріння. Самотній сон був обірваний на півдорозі. Перетято кордони і тисячі мешканців гір ринули у долину неспокою. Сон ходив навколо одного місця по колу, вимірюючи кроками свою різнобарвність і втрачаючи голову для тих, кому це потрібно було як ліки. “Я розчиняюсь у жменях, моя поверхня кришталева, але я не сонце “– казав собі, і погойдуючись, виводив пальцями ніг ієрогліфи. “Я схожий на осінь, бо маю у волосі забуття” – мріяв уголос, кидаючи очі і пальці у небо. “Я скінченний, але приходжу у вічність першим, коли попровадить мене сумління. Я вогненний смак Свободи, котрим утворено мене відучора (якщо вчора – це усе, що було перед сьогодні). Я таємний, як крихти вітру, що їх приносять перелітні птахи. Зі мною приходять двоє, без відображення виказую їхню присутність, щоб кожен вдосконалився як йому це здається розумним, бо назавтра їх можу застати порожніми, або зігнутими у відскарбний ключ. За велінням цвістимуть весни але не моїм, не моїм, не моїм, а лише Всемогутнім. Так ходила самотність коло порога і шукала до пари тінь. Сон роздвоївся, вічна дорога розступилась і зринула Ніч перед дверима засіяний морок, перед вікном нескошений світ; назавтра прийде засторога щоб зорі не виходили в ніч. Я загублений час серед кроків століть. Я прихований вічністю вітер… 1 Бажання відкрити щось таємне тебе переслідувало завжди. Та сьогодні воно стиснуло пальцями твій розум і ти зрозумів, що живеш дуже коротко. Твоє тривання ступило одною ногою на лід, а руки намагались зімкнути повіки ополонкам, бо інакше ти б дізнався про таємне, але поза своєю волею. “ Нехай цей день ще виросте, а тоді і я одягатиму сандалі і ходитиму за ним услід” , - говорив собі ти. А краї зеленої хустини повільно скручувалися у прозорі сувої і твої ступні діставали крила, щоб летіти назустріч вітрам. “Бачиш, який зухвалий, носить із собою риб’яче око” – хтось встромлював слова, наче спиці до в’язання у клубок твоєї свідомості. “Я минущий, але я Неповторний” – гукав ти всім, хто були затуманені. - Ти вмієш розганяти тумани? - Ні, але я вмію вирізьблювати іній.- гомоніло у тебе у вухах. “Завтра я прийду найпершим до криничного журавля і запитаю скільки важить відро моїх сліз. Може тоді я перестану плакати, бо відчую нікчемність оцінювання та сьогодні, ще сьогодні я плаваю наче риба, тільки та, яка вміє говорити нісенітниці, в акваріумі свого смутку, який поза усяким сенсом намагаюсь вихлюпати, вичерпати, випити. щоб здобути з нікчемного дорогоцінне, хоч я – минущий але неповторний!” 2 Ви руйнували мої сни у далекому позачассі вони минущі, але зараз їхня невичерпність стягнута у тугу зіницю прощання вами - благородними душами сьогодення, щоб зламати осяйність ваших думок деякі стають кажанами; у підземеллі свідомостей слів лунають кроки інтерпретованого фантазіями обрію який віддалився на хвилину, а потім на дві, аж поки у ваших долонях залишилась сама проминальність. Ви сьогодні виткали мариво! Із своїх сподіванок і легенд про витаючу осінь, що сходить, наче лебедине перо на плесо озерної памяті. Спокій це ваша осілість позбавлена трав,бурянів і дерев сутність незнищенної весни, де ви блукаєте? Ваші дороги ось тут на перехресті вічності, біля підніжжя Голгофи сон стає реальним видінням і навіть більшим, ніж сама реальність життям, сюди приходять розмовляти таємничі, і за дарами прозріння стоять на вогненному камені відчайдушні. Чекаю вас із оберемком зілля, щоб заховати свої очі коли побачу не вас, а когось іншого, переодягненого. Обрій, - це вже не вчорашній день, ймовірність польоту замикає дихання всім і я теж належу до них. Підіймаю вас на крило, ваші душі збентежені не дають мені спокою, у сні тремтіння ваше слухаю. Живіть знеболені душі сьогоднішнього!.. Неймовірно важкі ланцюги простягались услід за одкровенням: “Я поневолений?” Світ ставав кривавим від сорому, ось уже день-століття кружляє над нашими головами ненаситна зима. Кам’яніюча крига вироку. 3 “Сьогодні будуть снитися човни”- Сказавши собі це ти втратив голову і втратив пам’ять, яка єднала тебе із початком. “Де сьогодні море?” – запитуєш себе і ловиш на карті сподівань порох відчайдушності. - Я стаю зеленим вогнем, бо навколо мене кліпають очі води… - Сьогодні між зубами рік проскочив вершник із срібною підковою на шиї… - Щастя ? Напевне завтра день стане вдвічі довшим, бо сьогодні передчасно втопився в молоці… - Я теж люблю молоко, тільки коли воно червоне - це лопочуть хвостами акваріумні риби. “Море є тільки тут”- скаже кожна і випустить сотню бульбашок на підтвердження, що світ- це акваріум, і акваріум – це світ. І яка між ними різниця… Береги цього акваріуму вкриті піском, як легка і дотична таємниця прозорості сині ребра видніють, нам їх побачити- відстані випити довгими кроками слів. Із миттєвостей сплетений берег і вологі сліди тут заснули, як білі птахи самотності, що чекають співаючи сном і повітрям на наше повернення у іскристу відвертість води незнищального визволення. 4 “Ще далеко до обрію”- казaв ти собі, виходячи опівночі з дому. Можна буде побачити чорні вітрила тривоги але, якщо зайти у море лише по кісточки ніг, - можна також і оминути їх. На золотому циферблаті годинника мерехтіли хвилини так, що годі було розібрати на яке саме позначення часу вказують стрілки. “Зорі теж мерехтять. А може – час – це зорі. А ми – лише загублені коліщата годинника Всесвіту. Ні, не загублені. Адже Всесвіт чітко злагоджений. Значить кожен із нас на своєму місці. Щоправда часто ми потребуємо Годинникаря” – думки сплітались у туге мереживо. Ніч обливала мороком минаючі сліди перехожих. Ланцюги – це не таємниця. Непорушність? Сьогодні час вичерпується, переливається з одної посудини в іншу. І ти стаєш порожнім. В тобі вільно блукає таємниця разом із твоєю легкістю. Ти затамовано дихаєш і відчуваєш: світ не може бути збудований з цегли, світ збудований із Вогню!.. Крик самотнього подорожнього долинає до зірок. Зірки і люди посилають один одному промені: “Ми – живі!” Дорога у всесвіт нескінченна…
|