Та все ж, тобі не байдуже було,
Коли за мною двері зачинила
І об підлогу той бокал розбила,
Який беріг долонь моїх тепло.
Й воно розтало на уламках скла,
Як тане сніг під сонцем на узгір’ї,
І вкриє пилом вітер із подвір’я
Усі слова, які сказав зі зла.
Мовчання – онімілий водоспад,
Безжально нами кинутий за грати.
Хоч так багато ще не встиг спитати,
І так багато не почув порад.
День, наче ніч, а потім – навпаки,
Я зігріваюсь від свічі понуро,
Як прокидаюсь на плечі Амура,
І холод ледь торкається руки.
Нема для мене втіхи на Землі.
Хоча стрілець
У лук вкладає стріли,
І відпускає в небо що є сили,
Але й вони десь тануть у імлі...
І все ж,  нам вдвох не байдуже було,
Коли за мною двері зачинила
І об підлогу той бокал розбила,
Який беріг долонь моїх тепло.