| У твоїй поблажливості повільно пливуть срібні Євангелія. Страшно не від забуття свого народження чи ненародження.
 Чи, взагалі, не страшно?
 Апатія наздоганяє тоді, коли нічого не лишається позаду;
 Ти відчуваєш її і торкаєшся брами,
 Як сонце, розбите на безліч сонць.
 Намагаєшся склеїти розкидані витвори тиш,
 Абсолютно все, аби не помічати свою нікчемність
 У дрижанні порожнеч, утіканні від стель і підлог,
 Намощених мохом неба.
 
 Цей мотлох, захований глибоко в нори
 Застуджених горлянок.
 Це тільки отут, де стискається ціле,
 Де б скільки не зичив собі помирання на людях,
 Починаєш тяжіти до перетворень
 В голодну самотню собаку.
 Все зовсім інакше і інші тепер причини.
 Оговтаєшся — і знайомих нема орієнтирів,
 І різко континентальний клімат,
 І метафори — зворотній бік спрощення.
 
 А коли знайдуть недосконалість,
 Створену наприкінці якогось століття,
 Щось невловиме зміниться
 У пошматованому повітрі, у назві штучно створених рік.
 Радієш, бо не буде тебе там, між просилених у різні речі спогадів,
 Теплих на дотик, незнайомих на смак.
 
 Світ, мов замах на тебе —
 Так млосно від близькості чергової війни поколінь.
 Раптово збагнеш – і зміниться ритм серцебиття,
 І засохла луска на обличчі віддзеркалить все інше,
 Не віддзеркалене до другого пришестя.
 І старість стоятиме поряд, очікуючи припливи,
 Як дарунок — у божевіллі називати усе своїми власними іменами.
 
 І ніяких образ, бо не можна чекати довше,
 Аніж про те знати, приховуючи за спиною поле і прірву.
 В усякому разі вже не хочу ні добра, ні зла, ні доріг, ні земель,
 Ні того особистого щастя, що призвело до апокаліпсису.
 
 |