* * *

Врешті-решт ти зрозумієш
сутність свого імені,
коли із його літер
потечуть струмки у вітер,
білі птахи із вирію
принесуть тобі смак інжиру.
Ти впізнаєш їхні пір’їни
навіть на чужині,
навіть із заплющеними очима...
Із зерен смутку та істини
Ти виростиш сині квіти,
надійде осіння туга,
але ти вже знатимеш
сутність літер,
що виросли із прозорого листя
самотнього дерева світу.
Ти пошкодуєш птахів,
попестиш їхню відсутність,
а з острова співу
голос в долоні твої
прилетить.
Тоді згадаєш про мене.
Я завжди на обрії.
Білі дерева затулять
кронами обрій.
Але я не втечу.