| Сліди (цикл)
 
 “І не така вже й неможлива відстань
 між початком і кінцем любові”,
 Наталя Давидовська
 
 1
 Ти примарюєшся мені
 на тій дорозі,
 де сонце утікає в листя.
 Ти приходиш туди,
 де небо крається
 шматочками болю.
 Ти відхиляєш завісу доріг
 у таврований снами день,
 бо коли
 пелюстки слідів
 розквітли
 між асфальтом
 гарячими кульбабами
 і врятоване сонце
 скотилось у вічність - я
 тоді здивувалась.
 
 
 2
 
 Тоді здивувалась:
 дерева цвіли снігом.
 Тоді відчула:
 ластівки подорослішали
 і стали на мить
 голосом
 чорноперого прощання.
 Тоді зрозуміла:
 небокрай починається там,
 де сльоза проростає проліском.
 
 
 
 3
 
 Де сльоза проростає проліском,-
 яблуні вибухають голками
 і змарнований час
 занурюється у гнізда ластівок.
 Коли безпричинний день
 зривається з прив’язі,
 розхристаний вечір
 врізається крилом
 у свідомість
 між минулим і очікуваним.
 
 
 4
 
 Між минулим і очікуваним
 чи буває така ніч,
 щоб визорювалась формою чаші
 лабіринтами душ порізьбленої?
 Чи буває такий день,
 щоб злітав у формі парасольки,
 обручами спогадів не скованої?
 
 
 5
 
 Обручами спогадів не скованої
 радості
 пахнуть трикрилі весни.
 Непогаслими лампадами
 вечора
 пахнуть збезвладнені кроки.
 Невпоєними тишею словами
 пахне розбурхана розлука.
 Закришена у дійсність
 любов
 пахне
 снігом торішнім.
 
 
 6
 
 Снігом торішнім
 обезводніли кольори
 вдаваного початку
 повернень і втеч.
 Бо, коли закінчується час,
 що залишається
 опісля слідів?
 
 
 7
 
 Опісля слідів
 починається нова ера
 роздумів на тему:
 де затаїлося сонце,
 що скотилося у вічність
 опісля втечі від болю?
 
 
 
 8
 
 Опісля втечі від болю
 дороги
 без однойменної назви
 зупинилися там,
 де ми
 востаннє
 пускали повітряного змія
 тунелями наших сердець,
 у яких заблукало
 одвічне питання:
 де закінчується
 початок любові.
 
 
 9
 
 Початок любові,
 як завжди,
 схожий на квітку,
 у якій приховане
 двогранне
 лезо часу
 із коливанням
 ста років
 за мить.
 
 
 10
 
 За мить
 можна опинитись
 у келиху страждання
 і виринути
 через сто років
 із повними жменями
 спокою
 від розуміння того,
 що все дочасне,
 лиш день,
 просилений ниткою любові
 зорею
 злітає у вічність.
 
 
 |