Тотальне спрощення зими:
чуттів – до „я”, чуток – до „ми”,
ночей – до літер, днів – до слів,
щоб ґніт у грудях швидше тлів.

Щоб пошматована рілля
зісподу краяла поля,
в передчутті глобальних змін,
проанонсованих у ЗМІ.

В країні – холод, в серці – щем,
а я вдивляюсь – ще і ще! –
в безодню власного єства,
за мить до втілення в слова.

За мить до рим насподі скронь,
до злого „Господи, боронь!”
і до рядків лише за мить,
на тлі абстрактної зими.

Бо в тій безодні – два світи:
південний – я, північний – ти,
а по периметру – зима,
повеліває усіма.

На південь – день, на північ – ніч,
лежать на відстані сторіч,
а в центрі – крихти почуттів,
вже неможливих при житті.

Де б інфіковані рядки
прийшли – на голос! – до руки,
а я б дивився і мовчав
з-за Твого, Господи, плеча.