Я жінка, що в ній сім років
ламали волю…
тому, буває палаю, крематорієм;
тому, буває, дратують алегорії,
тому, буває, тягне здатися кволою;
німою.

а нині нехай говорять, нехай говорять.
(зранене – насміх іншим;
решта – знеболено)
зрештою, байдуже, бо страхи подолано.
а я у вічній, непублічній покорі.
як у скрижалях, або у сувоях:
"приниження возвишає!"
і Бог зо мною…
і він у мені (хоча і не все замолено),
а у тобі, здається,
досі тотеми.
та це не до теми.

шумлять і заколисують сиві тополі,
а я назбирала яблук – несу у подолі
поволі,
щоб донести.
а йшла по магнолії…

та яблук нападало – не потрібно зривати!
і є кому згодувати…
які тут апорії?
все просто: я-знімаю-свої-мораторії,
і йду пригощати. бачиш - не спокушати.
які умовляння? у голоді до Любові,
як в горі (чи в горах?),
і так поїдять, бо кволі.
зморені.

надія не вічна. вічна є безнадія,
провина (ота, що "гріх", той, що первинний)
тільки Любов єдина,
бо неподільна...

1.
і ось картина:
яблука –
гріхопадіння,
яблука – вина –
яблука – вина – війни –
падіння – злети…
(сенс, певно, подвійний)

2.
і до портрету:
гарні, незмінні, зморені,
(упокорені?),
Єви, Єлени, Афіни,
Деметри, Джульєтти,
(єви, суцільні єви…)
врешті,
Вікторії.
(образ напевно збірний)
творять історію.

***
входжу до хати. сама-одна, а на дворі
лишаю словесні герці і алегорії.
бо дім. вірна фортеця. моя Асторія.
дзвінко знімаю лати з руїн Мілету
(наніч),
кладу багнети
до ранку
в Лету,
і одягаю чорний (і наче зоряний),
теплий кошлатий светрик,
і гетри.