Прилітали два янголи рано в суботу,
приносили пляшку з святою водою.
Ми посідали спиною до роботи,
і я їм розказав,
                що хворію
                            тобою.
Нажалівся, що ввечері, десь о сьомій,
починає дзеленькати в грудях дзвоник:
я проганяю підпиту втому,
і готуюсь до нічної,
                       від тебе,
                                оборони.
Обходжу по колу свої володіння,
виставляю варту і щиро радію,
що не прокрадуться хтивою тінню
про-тебе-спогади
                  і на-тебе-надії.
А стемніє – ховаюся в темному кутку
і пробую не-про-тебе-з-собою складати
слова, що оборону мою хитку
захищають на підступах,
як солдати.

А затим опираюсь на підвіконня
і гадаю: з якого ж сузір’я родом
оті – із дитинства – Священні Коні,
що часто паслись
               за бабусиним городом.
А хтось же править
                  тими Кіньми й досі!
Запитаюся в янголів... Ненавмисне...
Або пошукаю в старенькій DOSi,
бо від цього і Linux, і Windows
висне.

...А в неділю просипався вдосвіта-рано,
і ходив до церкви ділитись словами:
і текли вони з моєї сердечної рани,
а люди в злагоді
                     кивали
                            головами.
Й хилились перед Господом мої терези –
Все ж то Йому видно з космічного трону!
Що захищаюся від тебе – нетверезий,
що святою водою
                      кропив
                              оборону.

Отак і промайнули мої вихідні.

А янголи з пляшкою прилітали й в неділю.
І по черзі вмовляли, що треба мені
блазнем-кобзарем ходити по Поділлю.
Й тягти по-під вікна тужливий мотив –
може добрі люди попросять до столу,
де в кожній жінці ввижатимешся ти,
і я опускатиму
                  свої очі
                           долу.