З-за твоєї синьої Сум-Гори
вийде місяць-шибеник рваним боком.
Бідного поетика забери –
за первинні враження, за вітри,
де лише за віршики буде спокій.

Я втомився ластитись до весни.
Місяченько котиться, хилить ріжки.
Дурнику-поетові – не засни,
бо до шибки тулиться пів-вини.
Піду помолитися,  хоч на трішки.

Хай не зразу зробиться – як в Раю.
Я від тебе віршами помираю.
Між людей зі свічкою постою.
А спитає батюшка: чи love you –
вийду небом дихати... й хата скраю!

Через цвинтар кинеться дзвін-луна
і об груди вдариться рівно тричі.
І чомусь уявиться: ти – одна...
Присмак твого голосу у вина...
Тільки в небо голос той вже не кличе.