1 Твоя адреса – третя хмара зліва. Пустий конверт її наздожене якраз тоді, коли остання злива дбайливо вкриє оловом мене. Ти засумуєш, кинеш погляд долу, де у підніжжя Божого престолу я вже дійшов уявної межі. І у води навчаюся німіти, бо як обступлять літери-наймити, щоб я не видав те, що ми чужі. 2 Antanta-Осінь досі не розбита. Я серед тих приречених бійців, що неодмінно сплатять грудню мито за жовту кулю в скроню при кінці. Його здобутки: щерблені листочки, один каштан для себе, три – для дочки, шифровані кленові письмена, і – суто справедливости заради – щоденник по тридцяте листопада, в якому всіх загиблих імена. 3 На білій мапі зовнішніх відносин я півземлі безболісно відкрив: на північ – я, на захід – ти і осінь, на схід – слова, на південь – Море Рим. А по краях лишились білі плями – уявними лісами і полями, і сто доріг, котрі не до, а від: дрібних зірок, украдених тобою із неба над моєю головою в коротких снах про Вінницький повіт. 4 Коли зійдуться грудень, січень, лютий. тримати змову ради холодів, то самим першим може й лютий бути, бо тільки з ним я б випити хотів. Мені, звичайно, будь-яка різниця, чи то вживу, чи може тільки сниться – червоний ніс у сизому вікні, один з братів накриє землю білим, прийде Снігурка з Дідом-педофілом й наллє горілки синьому мені. 5 Мій VIPпартер сьогодні на підлозі: в театрі „Стеля” – п’єса „Неземне”. вже другий акт, а я не в темі й досі, хоча не це пригнічує мене. А те що ніч ходила в світ на лови і вполювала полохливе слово, а я його для тебе не вберіг. тепер лишилось місяць розігнути, обох обмити, в біле зодягнути, і закопати вранці під поріг. 6 Я п’ять пташок піймав собі на зиму: двох горобців і трійко снігурів – можливий сум ділити навпіл з ними. Хай вибачають... Сам би я здурів. Бо цю біду зимою не назвати. Моє натхнення б’ється в стіни з вати. Від писанини – пухне голова. А санітар – безсніжний сучий грудень – штовхне назад, ввігне коліном груди й гидливо витре спінені слова. 7 Коли зима провінції накрила, до трьох столиць злетілися листи, щоб нетерплячим висилали крила, а терпеливим стругані хрести. Тоді і я знайшов собі роботу: переписати чергу на Голготу – для вознесіння в літо при житті. Бо лиш мені, напевно щоб не спився, прислали з міста щербленого списа – спинити серце людям на хресті. 8 В Різдвяну Ніч зірок на небі вдвічі, а то і втричі більше ніж тоді, коли кохання ластилось у вічі, і ми були безвинно молоді. Тоді зірки тьмяніли під ногами, й коханці сперечалися з богами за довгі ночі цноти і розпуст. І білий світ лишався за порогом, і кожен сам ставав взаємно богом, коли в пітьмі вуста торкались вуст. 9 Холодні дні розмірені і ниці. Насподі снігу піниться трава. На цвілий хліб злітаються синиці. На бідний розум сходяться слова. Між мною й сумом сохне пуповина. Смакую фрукти, п’ю чилійські вина, на тлі зими прискорюю буття, в якому все безболісно й спокійно, бо Did Moroz забрав до себе війни, а залишив лише серцебиття. 10 Набрати літер – кинути до Бога! Із тих що впали – виростуть слова, а з тих що сяють – змоститься дорога, піти якою – bonus за жнива. Бо ті слова тобі ж самому жати, й себе самого в небо проводжати, якщо знесеш римовані снопи. І в цій борні ніхто не допоможе, і не завжди почуєш (де Ти, Боже!) – „терпи, моя кровиночко, терпи...” 11 Коли тривоги, перша і остання, зійдуться разом – Лазар і Ісус – і зададуть однісіньке питання, мене попустить – добре що не Стус. Бо те що він зробив для України...– я не подужав навіть десятини, хоча не вкрав, не зрадив і не вбив. Та все ж не марив житніми полями, не повставав, не бився з москалями, а лиш писав, надіявся й любив. 12 Лице зими у віспинах відлиги. Останні дні – як м’яті сторінки. Нотую сни, листаю тлусті книги, веду щоденник „Небо і Жінки”. Хоча, жінки і небо – різні речі, я їх в собі поєдную для втечі: не від жінок у небо й навпаки, а від самого себе і до себе, бо де жінки, то там – напроти – небо, а в небі все – на відстані руки. |