1
Самураї не вмирають –
Линуть в небо самураї!
Самураям в небо треба
Й самураї линуть в небо!

...А знаєш, сідав вже, напевно, тричі,
За цього листа, та не міг почати...
То гості приходять, чи в гості кличуть,
А то заявляються з мрій дівчата.
А що ж стосовно моїх обмежень,
То я сам-по-собі живу ще й досі:
Лікую малюнками жовтень-нежить,
А ще розважаю панянку-осінь.
А то запаковую сни в конверти
І зазначаю на них: на Небо.
Й складаю в шухляду... Бо краще вмерти,
Чим дати читати там щось про себе.

Ми рум’яні – аж червоні,
І під нами дохнуть коні!
Щорс – червоний самурай,
Батьку Щорсе, не вмирай!

...А так би хотілось нічого не робити!
Сидіти край світу й дивитися в воду.
А там би небо, на хвилі розбите,
Складалося в пазли про сум-свободу.
І я забуті за вік бажання
Провів би парадом по Жовтій Площі,
Й гадав би: чи перше, а чи останнє
Мені – сьогоднішньому – дорожче?..
А панночка осінь присіла б поряд,
І стала зі мною про все мовчати,
Та так, що Абстрактне Космічне Горе
Не знало б – з чого себе почати!
І стало б тихо в пітьмі Галактик,
Бо Бог на окраїнах вимкнув зорі,
Й від горя лишився б – маленький клаптик,
А клаптик – хіба ж це, мій друже, горе?..

Будеш з нами? Отаке!
Біле сало і саке!
Ну звичайно ж, хлопці, буду!
Самураї також люди!

...А ще пожаліюсь на злидні-будні,
Що ходять не чергою, а випадково...
Нема послідовності... Й зуби кутні
Потрібно свердлити... Знайти б підкову!!
Бо то ж – необхідна прикмета щастя!
А люди без щастя – хіба ж то люди...
І щастя б прийшло і вклонилось: „Здрасті...”,
Щоб серце від радощів рвало груди!
І я загуляв би! Зажив!! Задумав –
Гігантські проекти, космічні плани!!!
А час потягнувся – неначе гума,
І врешті б загоїлась люба рана.

Українські самураї
Від дурниць не помирають!
Наїдяться і нап’ються
І нікому не здаються!

...А, кажуть, далеко – в Перу, чи в Чилі
(Не в Чилі, а в Мексиці – штат Сонора)
Одвічного Йосипа Джугашвілі
Порвали на миші й загнали в нори!
І тільки-но янгол – рахунком сьомий,
Завірить у Бога прикмети звіра,
І спуститься гнати його додому –
Так Йосип тоді... Але я не вірю...
А ще говорилося, що Бандера
Живе на Плутоні і дуже тужить.
Бо дивиться в вікна, а вікна – двері!
Лишилось молитися... Слава, друже!!
...Та я не сумую... А що жаліти –
Коли залишилося стільки жити!!!
Хіба що – надії... Хіба що – літо...
Та ще погноїли в бабусі жито.

Ходять строєм самураї,
А над ними сонце грає!
Ходять строєм залюбки
Самураї-парубки!

Постскриптум. Забув розказати диво:
Котилася зірка – і раптом впала.
А люди до ранку дивилися хтиво,
Та так, що мені не по собі стало.


2
Коли б я був – як каша-Геркулес,
А чи Геракл – по духові і зовні,
Були б завжди мої кишені повні,
І неважливо – з друзями чи без!

Коли б я був – як Лицар Срібних Лат,
І всюди мав гареми та маєтки,
Тоді б мої нащадки й навіть предки
В моїй землі вернули все на лад!

Коли б я був художник до кісток,
То малював одні священні дупи
І обнімав би їх пухнасті губи –
Двома руками, повними квіток!

Коли б я був голимий патріот,
Я б вивертав до тіла вишиванку
І голосив: „Іванку, ти , Іванку...”,
А москалям не дав би навіть в рот!

А ще коли я був би молодим,
Ну, років так – хоча б, наполовину,
То перегриз би музі пуповину
Й навів би рим, і впився з ними в дим!

А так я просто – втрата поколінь:
Стрічаю хмари з дальнього польоту.
Й мені з ярма всього година льоту
Туди, де ви не встанете з колін.

P.S.
Спочивають в могилках друзі,
Прикривають пупок на пузі.
Та священна пора настане,
Кожен друг мій негайно встане!


3
Мій давній друже...
Осінь – тиждень в комі.
Її палата – в нашому дворі.
Над нею вклякли рими-лікарі,
А в їх руках – по гострій чорній комі.
Мої човни відплили до Босфору.
З балкону видно маківки вітрил.
І мчить зима на хижих лезах крил,
Щоб вбити в землю крапку серед двору.

Мій вірний друже... Вранішні роботи,
Вже скоро тиждень, валяться із рук.
А у вікні стирчить сутулий крук,
Як доказ-докір зимної скорботи.
Бринить гранична пауза в природі.
В палаті двору – віспини лиштви.
Й дерева з небом – ввічливо – на ви,
Допоки вітер жалоби скородить.

Мій щирий друже... Я вмовляю хмари
Забрати сни в приречений політ.
Щоб до зими розтав на небі й слід
Пустих надій на рими і примари.
Моє натхнення мнеться на порозі,
Бо я в дорогу виправив рядки,
І в тих рядках не коми – а крапки,
Щоб на Різдво і їм спочити в Бозі.

Далекий друже... Я розправив крила –
Не треба рук осінньому мені!
Мої турботи нібито й земні –
Допоки вітром напнені вітрила.
Земля чекає в цю священну пору.
І знаєш, певно, діло за малим:
Зійти на дах – до вічної імли,
Злетіти в небо й впасти серед двору.

P.S.
Тримайся, друже,
Скоро біль-зима.
Я жити мушу –
З горя від ума.
Полюй на стужу
В буцім Новий Рік.
Прощай, мій друже!
Я – уже вторік.


4
Напиши мені, мій друже,
Як за нами небо тужить
Край землі,
Як, римовані до пари,
Відпливають в вирій хмари –
Кораблі.

Напиши про сивий грудень,
І про пригорщі простуди
Для живих,
Що уява помирає
Й світлий розум забирає
З голови.

Напиши як мерзле сонце
Заглядає в день-віконце
З дна ріки,
І про досвіди бездарні
Й чорно-білі календарні
Пелюстки.

Напиши мені здалеку
Й намалюй мені лелеку –
Щоб летів!
Я згадаю Україну,
І намолену провину –
При житті.

Бо писати-малювати –
Все одно, що визивати
Імена!
А любити і прощати,
І до цього причащати –
Не вина.

P.S.
А три листи – із самих ніжних – вкрали люди
І розповсюдили для жадібних очей,
Які чатують на часи, коли крізь груди
Словесна річка перекатами втече.


5
Далекий друже...
Сторінки листає грудень.
Над чорно-білою Землею – мряка слів.
А я вдихаю цю біду на повні груди
І видивляюся тебе поверх голів.
За мною черга – тих, хто вийшов майже голим.
Мене штовхають попід руки до петлі.
А біль-зима лягла до ніг, неначе поле,
Що пошматоване пінгвінами ріллі.
Мене примушують безбоязно ступити.
А я не можу, бо надія ще жива.
І залишається писати або пити
В пітьмі-чеканні на незаймані слова.

P.S.
Холодно й голодно дуже
Бандам пташок.
Грудень їх ловить, мій друже,
В білий мішок.
І заставляє мовчати,
Щоб в холоди
Їм не вдалося почати
Пісню з біди...


6
Я сто разів ходив навмисне мимо столу,
Де до походу шикувалися рядки.
А я мовчав.
       І опускався погляд долу.
Бо на очах рядки змерзалися в грудки.
На то і грудень –
       Ні бажання, ні сумління...
Лишилось сили – задивитися у скло
На сиве небо, де вже соте покоління
Прозорих хмар від падолисту підросло.
Вони приречено збираються у зграї,
Допоки виснажений вітер не займе
До горизонту, де кордон надвоє крає
Моє життя, від несподіванки німе...

Від половини, що лишилась в Україні,
Святі плітки канонізованих подій
Давно розходяться...
              Ви бачити повинні
Квадратні кола на освяченій воді.
А половина, що лишилася зі мною,
Мене підтримує під руки, як сліпця,
Що не натішиться абстрактною весною
Лиш за тепло, що доторкається лиця.

P.S.
Я живу у вигнанні –
Сам від себе,
Випускаю з кліток дні
В синє небо,
Й виглядаю із вікна
Сьогодення
У якому – лиш вина
За натхнення.


7
Ховайся, друже.
Грудень – білий злодій –
Шукає всіх прибічників тепла.
А що простить – надіятися годі:
Він син зими, зима ж на тебе зла.
Вона здіймає крила, як заграву,
І їй зо всіх потрібен тільки ти,
Бо тільки ти по зоряному праву
Допомагав нести мої хрести.

Шануйся, друже...
             Низками історій
Лишай пташині знаки і сліди,
Почни одну з незайманих Love story –
Одному важко зиму перейти...

...Сто днів зими несуть її клейноди.
І ця юрба затягує пісні
Про холоди, покладені на ноти,
Що ще з весни грозилися мені.
І я один, на березі дроги,
Для мапи суму – вікнами очей,
Вбираю шлях, яким у сни потрохи
Оце бліде видовисько тече.
А з того боку – вигадані друзі,
Для непричетних – зовні – неживі,
Одним рядком навік завмерли в русі:
Від віри в світ – до світу в голові.
У тих світах не вірю у слова я,
Бо вже окріп самотністю,
                            Й пусте,
Якщо ніхто із мертвих не сховає,
Коли зі сходу суржиком мете.

P.S.
В моєму напрямку зима
Зробила кілька кроків
І зупинилася сама
На сто холодних років.
А я стою на цій межі,
Приречений до віри
У те, що ми навік чужі
Й поріднені допіру.


8
Іди до лісу перед святами, мій друже,
І вбий ялинку.
       Не зі злоби – для краси.
Колючим сестрам залиши безвинну душу,
А мертве тіло до господи принеси.
І починай свою небіжчицю вдягати,
Із розрахунку: кожен день – що новий крок,
Щоб Святорік прийшовся точно на дев’ятий –
Подвійний привід лаштуватись до зірок!
На сороковий я приїду в Україну.
Лиши горілки та об’їдків.
І тоді
Ми поховаємо загублену дитину
І покладемо на могилку їства ті....

А поки – небо провисає , як вагітне.
І ті, хто знають – не намоляться на плід.
Бо плід – зі слів.
І кожне слово вчити гідне.
Чи заморозити відречених у лід.
І я вважаю, що загине половина.
А із причетних до богеми – майже всі.
І пані Смерть у цьому випадку не винна,
Як пріснопам’ятні гадюки у вівсі.

Та ти не бійся.
А спитає хто про мене,
Скажи – приїду, подарунків привезу:
Тобі – себе,
Домашнім – щастя безіменне,
Ялинці – спокій,
Смерті – сріблену косу.

P.S.
Що заставляє писати
В небо листи,
Чи не бажання сказати:
Друже, прости.
Чи не потреба сплатити
Давні борги,
Щоб не примусили пити
Сни-вороги.