Цвяхи зірок позабивані в чорну стелю.
Пальці у Бога до крови збиті.
Не до мене Йому:
клич – не клич.
Я собі, мамо, на вулиці стелю –
розчинити у небі очі підпиті,
дивитися в ніч.

Кусень місяця ледве світить.
Серед снів достигає літо.
Ще не вірячи в цю красу,
зачарований, бродить сум.

А збитими пальцями хіба ж заграти?
Візьмеш одну ноту і починаєш тягнути.
Ти її чуєш, мамо!
Як мені з нею тепер заснути,
щоб втримали серце тендітні ґрати.
О-о!
Небесні ноти резонують у піднебінні,
і синя кров закипає до бульбашок.
Це, мамо, блюз,
мій український блюз.
І ноти, мамо, давно не винні.
Це коли у тверезих янголів шок
від моєї появи на небесній полонині!
Це коли не знаєш з чого почати.
А потрібно почати неодмінно з себе:
долучитися анонімом до Божого чату,
спілкуватись з небом.
Вишукувати-очікувати – все своє життя! –
хоча би єдину – на Всесвіт! – душу .
О, мамо, мамо!
Коли б знаття,
хоча би дещицю – як жити мушу...

Бо якщо без прикрас,
то там, де весна,
кожнісінький раз
лопається струна.

Це, мамо, блюз,
мій автентичний блюз.
Чи ти хоч знаєш таке слово?
Це коли ніяковіє моє лагідне зло
від того, що я пташкою-римою б’юсь
у власне життя, як в немите скло,
а слова мої безпомічні, як полова!
І безсилля,
бо це вже не моя гра!
А я одну за одною напинаю жили!
І як би ми, мамо, з тобою жили,
коли б я грав!

Му! зи!! ка!!! – як вкрав.

Вирівнюють ребра басові струни –
дзвоном об дзвін! –
а були ж несмілі,
і потім ховаються за печінку.
В усіх своїх усюдах я бачу жінку,
та жінки мої, мамо, як кельтські руни:
незрозумілі.

І моїм одкровенням вже не до цноти,
від розпуки.
Й коли розумієш це,
опівночі з Божої партитури ноти
капають оловом на лице.

А бачиш,
срібні равлики кораблів
ледве повзають у небесній траві.
У космонавтів від плачу – ходуном плечі,
бо не чутно слів: слова – неживі,
коли нависають їх тіні лелечі,
й глобус неба крутиться в голові.
Там – через вінця –
плескається Вінниця.
Та мені не від цього, мій Боже, гірко:
закотилася в око пилинка зірки,
й там де серце – навиліт – дірка.

І я – заримований-замурований –
В цьому полоні – в клоні!
Згорнутися б калачиком на Його долоні,
пожаліти рану,
і з вдячністю дути на забитий палець.
О, мамо, мамо, я від цього тану,
як на сонці смалець!
Тану на рану
за небесну
манну.
І –
Му!
Му! зи!!
Му! зи!! ка!!!
Глибшає мого суму ріка!
А біль Його пальців віддає в плече.
Скільки я від цієї музики тікав!
Та хіба ж від неї, мамо, втечеш.
Бо тікаєш від себе – починаєш пити,
та ти не лякайся, що я зіп’юсь.
Пити ж – робота, а я вже робити
не зможу під цей автентичний блюз.
А
автентичний – це коли серце своє
умовляєш пити,
а воно не п’є.

Я – хрест
із тіла й розкинутих рук,
а наді мною – зотлілі зірки
сипляться в піну гламурних перук
імені хмар, що не далі руки.

Й течія звуків відносить мій пліт
до подільської пристані „крадені сни”.
Та я й не пливу, а лечу, і політ –
Це і є, мамо, блюз.
А на шиї – слід,
Що ще не зажив від Його струни.