"Вставайте, мамо… Небо сумом вкрило. Холодна хата, й темно, Хоч світає. Вставайте, мамо!" Діти голосили. Останнє світло в темряву спливає, Зима в селі. І більше ні душі. По вулицях хурделить завірюха. І місяць ту скорботну тишу слуха Між небом і землею на межі. В старій промерзлій хаті з краю світу Довкола лави, мов крупа по дошках, З невтішним болем у очах-волошках Розсипались слізьми зернята-діти: - О, ненечко, о рідненька, не спіте! Вставайте мамо, не лякайте нас…"- Тулились, мов до неба Волопас, І цілували руки посірілі, І сіпали за коси білі-білі Сумної жінки, що неначе спала… - Ой зимо, зимо, нащо неньку вкрали? Верніть нам нашу неню доброоку, За те ми віддамо вам наші коси! - Мовчить зима, лише тріщать морози… - Верніть нам нашу неню доброоку, За те ми віддамо вам наші очі!.. - Навіщо те мені? Очей не хочу. - Верніть нам нашу неню доброоку, За те ми віддамо вам три серденька!.. - Ну що ж, беріте. І вони раденькі … І згасла свічка. І спіткнувся плач. Зітлів світанок, темно-темно стало. Затихло все, навіки повтихало. Лиш вітер ллє трембітою розпач. Поснули всі. На ранок ніч прийшла, з-під снігу проростає ковила, І ні душі. В селі одна зима Нових пожив шукає. Та дарма Шкребеться чорним кігтем у вікно. У хаті похололо вже давно. І попіл горем на селі лежить. Вставайте мамо... Змерзнете... Не спіть… |