Як бачу, що вздовж вулиць, повних сміття,
Іде він, сам брудний, а милий,
В жакеті, що подерся на лахміття,
І збитих черевиках, розшалілий,

Як бачу, як поміж возів на бруку,
В штанцях, що світяться дірками,
Він кида на собаку каменюку,
Зіпсутий, з безсоромними словами,

Як він сміятись почина й скакати,
Отой нещасний цвіт тернини,
Я мислю, що в майстерні його мати гине,
Харчів - дасть біг, в арешті батько!

І серцем починаю я боліти,
Й кажу: "Що станеться з тобою,
Обідранцем, без променя освіти,
Не вдержаним прихильною рукою?

Ти, що, як пташка, щебетать готовий,
Чим будеш двадцять літ пізніше?
Чи будеш ти створіння найгидкіше?
Чи робітник, чи злодій кишеньковий?

Чи блузу, чесну робітничу шату,
Ти вдягнеш, чи вбрання в'язниці?
Чи стріну я тебе коло верстату
За працею? Чи то в тюрмі? В лічниці?.."

І так хотіла б я зійти до його,
Обняти, як дитятко власне,
В гарячім стиску почуття гіркого,
Жалю й журби за те життя нещасне.

І поцілунки всі йому на долю
Хотіла б разом я віддати,
І плачучи хотілось би сказати
Святі слова, приглушені від болю:

"І я зазнала боротьби без краю,
Тернини цвіт - я теж страждала,
Й моя матуся тяжко працювала,
Я знаю горе... Й я тебе кохаю..."