Відколи враг мене призвів
Нещаснії писати вірші,
Я людям всім осточортів
І остогид від трясці гірше.

Я твори всім читав свої,
Бажаючи братам науки,
Од мене ближнії мої
Тікали, мов од скаженюки.

І в попіл голову я вбрав,
Зложив поезію в торбину
І світ за очі почвалав
Шукати правди у пустиню.

Далеко від людей лихих
Собі я оселився в гаю,
Там серед птахів лісових
Я вірші голосно читаю.

Коли ж крізь села й городи
Я крадуся попід тинами,
Цькують мене й старі діди
І тюкають на мя устами.

І кажуть дітям: цей піїт
Був гордий, з нами він не вжився,
Дурний хотів запевнить світ,
Що мир без нього б провалився.

Глядіть на дурня ж ви цього,
Який він миршавий і бідний,
Як під віршами гнеться бідний,
Як зневажають всі його.