1
Чи згадуєш, як ми колись
Зійшлись на розмову гарячу?
Тоді я ще вперве тебе,
Незнаму землячку, побачив.

Там пишні розмови були
І фраза підгонила фразу;
Ти ж мовчки сиділа, й не міг
Тебе я спізнати відразу.

І тільки я потім дізнавсь,
Що мовчки ти серцем боліла,
Що фрази не треба тобі,
А треба спасенного діла.


2
Якось прочитала мої ти пісні
І деякі з їх похвалила.
О зірко! Найкращая пісня в мені,
Її ж і списати несила.

О зірко! Найкращий сюжет я зберіг,
Великий і разом багатий:
Я довго не вмер би, якби-то я зміг
Всю душу твою змалювати.


3
"Я дуже недобра", - сказала вона
І враз осміхнулась любенько.
"То бридко!" - сказав я, а нишком додав:
"Яка ж бо ти добра, серденько!"


4
Дівчино! дізнатись була ти цікава,
Чи дуже люблю я природу.
Дівчино! природа - то тільки оправа
На образ, ясну твою вроду.

Байдуже, якії в картині обводи,
Аби малювання майстерне.
Край тебе вся інша пишнота природи
Уваги моєї не зверне.


5
Хтось глянув на небо і в мене спитав:
"Де зірка найкраща з-між Божого дива?"
Я ж глянув на личко твоє і сказав:
"Обидві найкращі - і права, і ліва".


6
Дрібнесенький дощик тоді накрапав,
Як їхала ти з цього краю.
"То сльози, - хтось каже, - то небо рида
За пташкою нашого гаю".

І з неба холодного сльози лились,
Бо хмара була в безнадії;
А в мене на очах блищали тоді...
Краплини, мабуть, дощовії.


7
Чи ти спогадаєш про мене колись,
Бо ми ненадовго зійшлись.
Для тебе ріднішим від іншого люду
Не був я, а може, й не буду.

Але чи бажаєш, дівчино, чи ні,
Не зовсім чужа ти мені:
Довіку про тебе забути не мушу,
Бо в серці ношу твою душу.


8
Хай сонце байдужно по небу пливе,
Проте його любить усе, що живе.
Хай зірка не знає,
Для кого сіяє, -
Крізь небо безкрає
Вітаєм її.

І ти, моя зоре, не знаєш того,
Що світиш промінням для серця мого,
Що з іншого краю
Тебе я вбачаю,
До тебе звертаю
Всі думи свої.


9
Як згадую личко твоє чарівниче,
Як голос твій любий мов здалека кличе,
Тоді в моїм серці натхнення палає,
Тоді моє серце піснями лунає.

Тоді я гадаю, що, може, здолаю
В піснях змалювати тебе, мій ти раю,
І вроду чудову, й чудовую душу,
І тими піснями всім серце порушу.

Але як побачу тебе я зблизенька,
Яка ти хороша, яка ти миленька,
І стану рівняти з піснями моїми, -
Якими ж пісні ті здаються дрібними!

Даремно шукаю в холодному творі
Твій образ чудовий, ясніший од зорі,
І бачу, що марні були всі заміри
Те в міру вложити, що гарне без міри.

І разом покину ледаче писання,
І в серці повстане єдине бажання
Довіку читати на личку твоєму
Найкращого серця найкращу поему.