***
Ось налигачем роги сплутаю –
то вже й мукатимеш  інакше, -
до весни зі  своєю смутою
дотерпи: твій терпець не назавше.

Позбирай по пустелі крихти
непомітно вологих марень,
бо мене ти, немовби віхтем,
враз накрив, як не гірше – вдарив.

Це колись моя тітка старенька  
рушником, коли я  з’явилась
на світанку, то замість неньки
десь по спині чи жопі била...

Так було мені прикро, леле,
і за неї незручно й смішно.
От і ти по своїй пустелі
розгулявся, неначе Крішна...

Розходився,  - броди, моя доле,
по коліна в піску,  в нестямі...
І співай, хай почує поле,
то вже й мукати перестанеш.