| Я вірю в кращий час, але душа болить! Хотілось би тепер, у сю славетну добу
 Душею піднестись, зрадіти хоч на мить,
 Як не людей знайти, то хоч людську подобу.
 
 Героїв час минув, - що ж, будемо й без них!..
 Але невже нема ні іскорки чесноти?
 Невже, крім пишних фраз та поривів дрібних,
 Нічого вже нема в найвищої істоти?
 
 Ми раді за прогрес, і от до всіх країн
 Ми на вистави йдем з культурністю своєю.
 Коли ж той буде час, що більше, ніж машин,
 Ми виставим людей з високою душею?
 
 Чи близько ті часи? А вже земля стара;
 Вже підтоптались ми на довгій тій дорозі.
 Чому ж не бачимо тих правди та добра,
 Що так обридли вже в поезії й у прозі?
 
 Ми розумом міцні, наш розум дав нам лад,
 Ми й непросвічених умієм просвічати, -
 І от, щоб наш прогрес не відступив назад,
 Повинні ми держать набитії гармати.
 
 О розум, ось наш бог! Ми по стількох віках
 Таки знайшли його й утішили людину;
 Та, ставши мудрими, ми кинули на шлях
 Найкращої душі людської половину.
 
 Немає серця в нас. Колись кохались ми,
 Хоч без теорії, та щиро, серцем чистим;
 Тепер міркуємо над світом і людьми,
 І над машинами, й над щастям особистим.
 
 Найкращі пориви, гарячі почуття
 Розсікли ми ножем холодним міркування,
 І склали ми собі розмірене життя
 Без глибини думок, без сили поривання.
 
 Немає творчості, поезія в багні,
 І філософію тепер ми осміяли.
 А геній - нащо він для рою комашні? -
 Нам будуть фабрики кувати ідеали.
 
 І сумно за наш час, і шкода тих віків,
 Що ніби нам дали великії успіхи;
 І хочеться скоріш, щоб промінь заяснів,
 Щоб серцеві знайти хоч небагато втіхи.
 |