Втіш мене, батюшко, втіш мене, втіш,
Я не прошу перепустки до раю, -
В серці ніяк не загоїться вірш,
Слів у якого і досі немає.

Спокою, батюшко, все не дає
Те, що для мене таке невимовне.
Наче оркестр пішов у фойє,
Звуками залу забувши наповнити.

Сни мої в черзі стоять під вікном,
Деякі з них вже назад повернули.
Як же словами із пелюстками ком
Зошит наповнить, як бджолами вулик?

Батюшка довго дивився увись,
Наче німотно запитував Бога,
Лагідно глянув на мене: „Молись.
В нашому світі  - нічого нового”.