ПЕРЕМОВИ: СОПІЛКА ДЛЯ ХЛОПЧИКА *** Спиняємось перед клумбою. — Квіти ночами від власного запаху прокидаються, — натхненно просторікую. — Спіть, люди, спіть. Навіщо вам знати, як страх пахне?! — голос у хлопчика безбарвний. Не зважуюся глянути йому в лице. По спині мурашки біжать — лапки холодні. *** Бабине літо. Хлопчик павутинку впіймав: — Сонце на зиму линяє. *** — Чуєш? — запитує хлопчик. — Ні, не чую. — А квіти чують, як у дзвонаря під ногами сніг рипить. Осінь. *** — Люди розмовляють так, що якби відповіді звучали раніше, ніж питання, ніхто б не помітив. — Ось ти, ночами не спиш, щодня на дорогу виходиш, подорожніх перепиняєш, про світ розпитуєш, а сам чекаєш того, хто прийде і розповість тобі про тебе. І навіщо я його зачіпав, нехай би собі грався. *** — Час біжить. Швидше, швидше, швидше... Не одного чоловіка равлики затоптали. Коли поставлять нас лицем до істини, як до стіни, усвідомимо, що таке вічність. А я ж тільки запитав у хлопчика, котра година. *** — Що таке час? — запитую в хлопчика. — Час — це ми. — А хто такі ми? — Ми — вбивці часу, — і годинника до вуха тулить. А в годинника повен живіт цвіркунів. *** З Новим роком! З новим щастям! Піднімаю бокал з шампанським. А вранці прокинувсь — як точила душу самотність, так і точить. — Дарма ялинку зрубали, — зітхає хлопчик. *** Раз по раз зиркаю на годинника. І сам не знаю, чи кваплюся куди, чи чекаю кого. Хлопчик на мене очі скошує: — Звіряються сонце з соняхом: у часу немає нас. *** — Одні шукають себе, інші шукають Бога. Хлопчик зауважує: — Не можна знайти себе, не знайшовши Бога. Бог до людини ближчий, ніж вона сама до себе. *** Сидить жебрак біля церкви. Аби тільки кинув добродійник монету до капелюха — щораз у гніздо пташине влучає. — Не сіють птахи, не жнуть, але й вони у вирій літають, — хлопчик зітхання стримує. — А ти кажеш: манна. Кинув доброчинець жебракові копієчку — весь світ завмер, за монетою стежить: орел чи решка? Кожна монета зозулі віку вкорочує. Вивернув хлопчик кишені. Птах жебракові очі крильми затулив, щоб соромно не було. *** — Ось вони ідуть. У них все є. Їм нічого не треба. До криниць вони приходять з повними відрами. Їхні відра не бувають порожніми, з їхніх відер не хлюпає... Чому ж вони такі вбогі?! — вигукую з пафосом. — Усі ми в Бога, — відказує хлопчик. — І такі, й інакші. Бог усіх терпить. *** — Хто без гріха — нехай першим кине камінь, — цитую Святе Письмо. — Хто кине камінь першим — той без гріха, — повторює за мною хлопчик. Ті ж самі слова, тільки в іншому порядку. *** — Дочок заміж за Сторожа Світла віддають, і нікому на гадку не спаде, що коли прийде Визволитель Світла, може статися, що й він неодружений, — хлопчик замовкає. Я також мовчу. З таким виглядом, начебто все розумію. *** Чоловіки вітаються, одні одним руки тиснуть. Хлопчик стежить: — За тим, як чоловіки подають руку для привітання, їх можна поділити на типи: котрі подають руку долонею донизу, як для поцілунку — священики, котрі — долонею догори, як за подаянням — жебраки. — Але ж є ще треті, що долоню ребром тримають. — Це ті, що священика з жебраком утримують, число їх — тьма тьмуща, ім`я їм — Яквсі. — А ти як вітаєшся? — не втримуюсь від запитання. — Здалеку. — А коли зблизька? — Кивком голови. — Чому? — Бо руки за спиною зв’язані. *** — Cьогодні вдосвіта я бачив у небі людину. Вона летіла. Хто б це міг бути? — Якщо чоловік — ангел, якщо жінка — відьма, — відповів хлопчик і побіг гратися. А я замислився: було це питання-жарт, чи жарт-відповідь? *** У хлопчика в табелі: "Поведінка незадовільна". Батьків до школи викликають. — Не можна говорити правду і залишатися ввічливим, — незворушно констатує хлопчик. *** — Виріж мені сопілку, — просить хлопчик. — Ти хочеш навчитися грати? — Я хочу, щоб хтось мовчав, коли я буду говорити. Я й не помітив, коли він виріс.
|