ПЕРЕМОВИ: ЖАРИНА В ДОЛОНІ


***

— Одного разу
уздрівши істину,
поет усе життя
віршами гріхи замолює.
— У геніального поета
муза сліпа, —
подає голос хлопчик, —
він щораз пером їй
в око втрапляє,
хоча й у темряві пише.

Не збагну, заперечує він
чи погоджується?


***

Читаю хлопчикові вірша:
— Не жінка —
вічна дівчина,
стрічку дороги
в косу заплела...

— Отак і шляк
чоловіка трафляє, —
коментує хлопчик.


***

— Ніхто ще ціни
слову не склав, —
запевняю хлопчика,
він плечем стенає:
— Чоловік, мов радіо,
багатьма голосами
просторікує.
Пустеля слухає його.
Не чути лише,
як у самітника
на зубах пісок рипить.


***

Хлопчик обриває
мій монолог
про духовність:
— Всі миші
в коморі як миші,
і тільки одна
(ніби й не біла!)
мріяла про бібліотеку.

Не знаю,
чи мені посміхатися.


***

Я серджусь на хлопчика:
— Та що ти знаєш?!
— Дещо я таки знаю, —
спокійно відказує хлопчик. —
Коли мені болить,
я не знаю завіщо,
але ж більшість навіть
не знають, що їм болить.


***

Спас.
Хлопчик мовчить.
Яблука в саду падають
так часто,
що слова не вставиш.


***

— Небо райдугою
до землі сміється, —
показує хлопчик.
— Чому ж тоді
кутики райдуги опущені?
— Бо небо головою
донизу висить.


***

— Дощ пройшов,
а сліди — дитячі, —
несподіваним відкриттям
очі зволожені.

Хлопчик роззувся:
— Вшануймо пам’ять тих,
що вже змінили дитинство
на черевики дорослих.


***

Дурник сільський
людям на сонце показує:
— Дивіться: сонце!
Люди сміються.
Хлопчик насуплений:
— Сміються,
бо гадають, що бачать.


***

— Сонце сонцю не рівня.
— Але ж сонце одне, —
дивлюся на хлопчика
поверх чорних окулярів.
— Отож-бо ми
і не проміняємо
його ні на яке інше.


***

Хлопчик від сонця
очі ховає:
— Багато світла —
це темрява.


***

— Тіні стали
коротшими, — зауважую, —
сонце в зеніт піднялося.
— Люди дрібнішають, —
поправляє мене хлопчик.



***

Хлопчик горілиць
на траві лежить,
на хмаринки
в небі дивиться.
— Люди також могли б літати,
якби крила не заважали.


***

— Місток над річкою —
береги за руки побралися.
Річка — любов.

Хлопчик за течією
спостерігає:
— Як зійдуться береги —
річка пересихає.


***

Крізь комиші — до Паскаля.
— Тс-с-с! — тулю пальця
до уст, — люди мислять. —
Хлопчик прислухається:
— Ні, очерет шелестить.


***

Вітер у кронах шелестить,
хлопчиковим волоссям
грається.
Думка зароджується:
— З дітей люди виростають,
а в очах людських —
сучки та колоди.
— Атож, — киває хлопчик, —
недарма ліс сахається.
Слідом за людиною
сокира іде,
вроки з дерев знімає.


***

Підкидаю
до багаття хмизу,
язики полум’я
в екстазі звиваються.
— Вогонь потребує офіри.

Хлопчик кладе
на долоню жарину:
— Ці жертви ніщо
порівняно
з жертвами язиків
людських.


***

— Чому ти ніколи
не граєшся у війну?
— А чому ти мені
ніколи про неї
не розповідаєш? —
відповідає хлопчик
запитанням на запитання.
І згодом — ніби й
не до мене:
— Спинився вояк
перед дзеркалом —
вояка в ньому уздрів.
Думати не мав коли —
вистрілив.
Хто воякові дорікне,
коли він захисник,
а винуватий той,
що в дзеркалі.


***

Людська постать
на обрії бовванить.
Гортаю підручник історії...
Хлопчик запитує:
— Куди блудним
синам повертатися,
якщо батьки
маєток пропили?


***

Хлопчик пошту переглядає.
— Що там пишуть? —
сідаю навпроти.
Він жмакає газету
і кидає під ноги:
— Чоловік — як лук
зігнутий,
жінка — мов тятива
напружена,
діти — наче стріли.


***

Дарую хлопчикові
записника.
Відмовляється:
— У мене немає
зайвих слів.
— А як будуть —
подаруєш мені? —
жартую.
Дивиться на мене
спідлоба:
— Я не дарую друзям
того, що мені зайве,
лише те, що мені
самому потрібне.
У мене зараз нема
потрібних слів,
будуть — подарую.