укр       рус
Авторов: 415, произведений: 44604, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Опубликовано: 2008.02.06
Распечатать произведение

Василий Слапчук

***

ПРИТЧІ ОПОЛУДНІ

1

Забрали чоловіка на війну,
і він загинув.
«Нічого не вдієш, такий світ», —
говорили на його похороні.
Інший чоловік пішов до лазні
і посковзнувшись на змилку,
забився на смерть.
«Яка безглузда смерть», —
говорили про його загибель.
«Смерть завжди однакова
і ніколи не буває безглуздою.
В смерті більше глузду,
ніж у народженні», —
запевняв чоловік, якого вважали
несповна розуму, оскільки
він ніколи не служив у війську
і не ходив митися до лазні.

2

Мешкав у селі чоловік.
Тутешній, не приїжджий,
у сільській церкві хрещений.
Позаяк працював він у кузні,
то так і називали його
позаочі: Ковалем.
А у вічі, як кому прийдеться:
мати — сином,
куми — кумом,
молодші — дядьком,
а більшість просто окликали — гей!
І відгукувався коваль,
і Ковалем звався.
Аж поки не з’явився в селі
інший коваль.
Спантеличилися люди.
Бо поки коваль один — це ще ім’я,
а коли їх два — професія.

3

Нагадала циганка чоловікові,
що судилося йому загинути
під колесами велосипеда.
Чоловік духом знітився,
на лиці змарнів.
Став ради шукати.
На поклін пішов до діда,
котрий із усіх воєн вернувся,
усі влади пережив
і досі тютюн курить
і сто грамів п’є.
Дід не став здалеку заходити:
«Загинеш. Якщо повірив.
Хоч би того ровера
на світі не існувало.
Сам його вигадаєш — і загнеш».
Перехрестився дід
та й звелів бабі закуску подавати.

4

Кохала жінка чоловіка,
але заміж за іншого вийшла.
Кожного дня радіо вмикала,
з надією дослухалась,
чи бува держава війни
з ким не розпочала.
«Хіба ж ми не сестри з державою», —
приказувала.
Воістину, поки держава схожа
на жінку, що з нелюбом живе,
до тих пір чоловік
зі зброєю спатиме,
а жінка безплідною буде.

5

Тримав чоловік пасіку.
На кожному вулику напис:
«Всяка бджола —
образ і подоба пасічника».
Лиця ж пасічникового
жодна бджола не бачила.
Як настала пора дружину шукати,
врадив пасічник:
«З тією до шлюбу піду,
котрої бджола не вжалить».
Скільки не водив дівчат на пасіку —
жодній не пощастило.
А як жінку для себе вибрав,
за димовою завісою сховав,
аби бджоли не покусали.

6

«Домовимося одразу:
ніхто нікому нічого не винен», —
перше, що казав чоловік,
і тільки опісля вітався.
Інший чоловік
взагалі ні з ким не вітався.
Лише попереджав:
«Добром усе це не закінчиться».
Ці двоє частенько зустрічалися
за кухлем пива.
Жінка, що у свій час була
коханкою кожного з них,
запевняє, ніби обидва вони
мають рацію.
Однак, хто повірить жінці
із сумнівною репутацією!

7

Насадив чоловік сад яблуневий.
Дружина дочкою завагітніла.
Нічогенька донечка вдалася.
Та й дружина нівроку.
Сельчани на кпини чоловіка беруть:
за стільки літ яблука
із власного садка не покуштував,
ще зеленими жінка з донькою обривають.
Як віддали дочку заміж,
а дружина стара стала,
щоб по деревах лазити, —
чекати тепер мусила,
може, впаде яке у поділ,
поцікавився в чоловіка незнайомець,
чи терези у тайнику не поіржавіли.
Бо ж хіба не продавав чоловік
усе життя яблук!

8

Маленький хлопчик боявся лісу.
Ліс також був маленьким,
лише трохи старший від зайченяти,
і майже ручним.
Та хлопчик все одно боявся.
Ліс снився йому,
ліс мочився у дитяче ліжечко...
Коли вони виросли,
маленький хлопчик у дорослого мужчину,
а маленький ліс у великий,
нічого не змінилося.
«Ліс відібрав у мене все,
дружину, дітей, друзів, роботу.
Ліс зганьбив мене перед людьми», —
жалівся чоловік першому-стрічному.
Сокира під подушкою
мало чим зараджувала.
«Я більше не можу, —
здали в чоловіка нерви. —
Я йду до лісу».
Хоч як страшно ходити до лісу,
проте було б страшніше,
якби ліс прийшов до нас.

9

Жінку будило сонце.
Вона розплющувала очі й бачила
у себе в ногах на бильці ліжка
великого чорного півня.
Півень мовчав.
Мовчання видавалося жінці докірливим.
Жінка під ковдрою одягалася
й чекала, коли півень вилетить у вікно.
Чоловік годував півня з уст, посміхався:
«Жіночі серця м’які,
наліпимо з них півників-свищиків,
дітям роздамо».
Матері дітей малих навчали:
«Як здибається вам дядько
з півнем під пахвою — привітайтеся,
та глядіть же, щоб ніхто не чув».
Для котрої жінки півень співав,
та й грошей у чоловіка просить.
Усі ми на подаяння живемо.

10

Чоловік шукає жінку.
Жінка — десь між літом і зимою.
Жінка роздягається.
Вуличний, а тому вульгарний, ліхтар
заглядає у вікно.
Жінка затягує фіранки.
На фіранках вишиті очі.
Нервові пальці не знають
на чому їм спинитися.
Долівкою котиться ґудзик.
Одяг опадає, як осіннє листя.
Чоловік стукає в двері,
наче серце в груди.
Жінка навколішки мацає в темряві.
«Ніякий чоловік не вартий
відірваного ґудзика», —
думає вона, засинаючи.
Жінка ніколи не снилася сама собі.

11

У високому житі чоловік з жінкою
крадене кохання ховали.
При кожній нагоді не менше,
як на два буханці толочили.
До самих жнив кохалися,
опісля стали у себе
в кишенях зерно знаходити,
та аби посіяти зібралися —
сама полова очі засипає.
Перед кожним, хто не доїв,
вину свою відчували, мучилися, —
обом бо тепер у ліжку стерня колеться.

12

Із кожної зарплати
чоловік купував годинника.
Особливо умлівав
за механічними дзиґарями.
До електронних же
мав нездоланну відразу,
тому закопував їх у землю,
не дуже глибоко, але неодмінно під кущем,
біля якого мочаться бездомні собаки.
Із механічних годинників
чоловік знімав стрілки.
Маленькі без супровідних цидулок
розсилав різним знаменитостям,
а великими на вулиці
потайки колов перехожих.
Дослуховуючись, як вицокують
дзиґарі без стрілок,
чоловік щасливо усміхався.
Секундні стрілки він залишав собі,
на випадок, якби йому заманулося
вдатися до самогубства.

13

Мати стара Богу молилася.
Від сина п’яниці
гроші за образ ховала.
Веприкові помиї несла,
на рівному місці перечепилася.
Голову звела:
колиска перед лицем хилитається.
Наче молоко з грудей,
душа пропала.
Сусіди шепчуться:
не було б тому чоловікові гріха,
який би боцюна застрілив.
Останній стрілець влучив би,
коли б мати грудьми не заступила.

14

Якби хто в двері постукав
опісля заходу сонця,
господиня квапливо
стола накриває,
а господар сокиру дістає.
Ким би прибулий не виявився —
до хати впускають
хліб-сіль подають,
ночувати лишають,
тільки на вітання промовчують.
Якщо зранку сокира чиста,
а за гостем двері рипнули,
отоді лиш на його вітання
господар з господинею
відказують:
«Добрий вечір!»

1996
© Василий Слапчук
Текст выверен и опубликован автором

Все права защищены, произведение охраняется Законом Украины „Об авторском праве и смежных правах”

Написать отзыв в книгу гостей автора


Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.

Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании