Він сповістив про себе реготом дверей,
заповнивши собою всю кімнату.
На вила страх мене бере
і називає братом.

Якби я не втікав, мене б і не зловили,
я б помінявся з братом місцем.
Кричу до мами: вийміть вила!
Та в мами руки в тісті.

Коли б я не ховався, мене б не розшукали,
якби я не ховавсь, то був би сам ловцем.
Сни видають мене і зраджують дзеркала.
Страх дивиться в потилицю, як дивляться в лице.

Помила мама руки, хліб випікся уже.
А страх, як час і біль, тупцюється по кругу.
Він б’є мене ножем
і називає другом.

Мовчу. Цілує в губи тричі.
Маленьке серце никне в голові.
Гукає з кухні мама, їсти кличе,
а в мене руки у крові.

В очах — ні слова, ні тіні — на вустах.
Приходить знову страх, але мені не страшно.
Він мій, цей страх.
Цей страх — домашній.