Бувають хвилини - душа стрепенеться
Від дум невгамовних, від клопоту дня,
І серце жаданням кипучим заб'ється,
Душа, мов та пташка із клітки, геть рветься,
І сум і ридання її наповня.

І теє жадання якесь невимовне,
Неначеб хотілось все вгору летіть,
Де зорі червоні, де сяєво повне,
Де лиха немає, бідота не стогне,
Де нічого серцю боліть і щеміть.

Великий жаль душу тоді огортає
По згубленій давній її чистоті,
Як їй, мов дитині, здавалося раєм
Все Боже створіння на світі безкраїм
І люде вбачались, як в небі святі.

Їй жаль, що тепера усе їй немило,
Що гидко дивитись на людські діла,
Що віру у правду життя підломило,
Що серце тепера усе розлюбило,
Чому все кохання вона віддала.

І хочеться знов їй себе обновити,
Щоб все, як і спершу, вбачала вона,
Щоб вірити знову і знову любити
Могла вона. Тільки... їй, горем, прибитій,
Зосталось ридання та дума сумна.