З напівреальних снів… від радості чи горя…
в якийсь один із днів… в якусь одну з годин
в корабликах своїх виходим з моря в море
ілюзій чи гордині... всі рівні — як один.

Хто не стерпів удар в пах совісті солдата —
довічно волоче тягар пробоїн дна…
Ще інші взяли курс будь-що себе продати —
і купка мідяків є красна їм ціна…

Минемо вдалині ми сонми ліктів здібних —
де в курнику за склом зачинених дверей
пухких індиків клан клює собі подібних
і топче небуття колег... або курей.

Поволі далі ті відходять зліва й справа —
хто розум за бортом залишив у юрбі…
Чи вибратись не зміг з-під хвиль хисткої слави
з причесаним хвостом поскубаних чубів…

Ще далі доля вже між тих, хто все ж зостався —
вставляє крапки всім на прописи потреб
і в трюм розкішних трун спускає всіх, хто здався —
і їхні дзеркала вкриває чорний креп...

Змикають хвилі плин над головами сили —
що в непокорі йшла... А тихий прес-реліз,
бува, зростає в крик: «Це ж ми... його топили…»
І краплі суму з рік впадають в море сліз…

Що далі… Голос риб... І душ пориви ратні —
що стукали завжди в земну й небесну твердь...
А сонми таємниць ховає тиша ватна…
Немало таємниць також у слові «смерть»...

Та в пошуках глибин вслухаюсь в недосяжне —
як тьохкав десь в надрив чиїхось нервів трос…
Хто залишив круги — не розплескавши Справжнє...
одні з небагатьох... — де небо й альбатрос...

Дай, Боже, і мені пройти тини і граблі —
щоб поклик до висот не блід і не тьмянів…
Аби кудись доплив і мій слабкий кораблик
ще в відліку земних моїх років чи днів…

І щоб ніщо думок не стримувало руху…
Щоб — в Істу Горню вись поглянувши здаля —
з’єднати суть глибин і всі висоти духу…
Щоб вище і вперед вів наш Чумацький Шлях...