На тіціановому злоті
Малюю силуети втрат.
І на якійсь нестерпній ноті
Усе вертаюся назад.

На кілька років, на століття,
Чи на епоху, чи на час?
Перелітаю прірву миттю
Заплутаних у римі фраз.

Страждаю, спрощую, бунтую…
Усім жіноцтвом всіх часів
Сміюсь, знущаюся, кепкую
Із шоколадних королів,

З пажів, вітчимів, приймаків,
Що мучеників лик приймають,
А ще з шляхетних жебраків,
Що свого голосу не мають.

Із респектабельних чваньків,
Що зводять дім на попелищі,
З жінок своїх – чоловіків,
Що просуваються все вище…

О, недолугість чоловіча,
Ти філогенетичне зло!
Усіх часів жіноча звичка
Уклінно б’є  тобі чолом.

Тим мукам, про які Тарасу
Було відомо. Лиш йому.
І від яких до цього часу
Не заховаєшся й в тюрму.

Жіноча муко, значність зайва,
Ознака часу, біль століть,
Ти обертаєшся звичайним
Серцевим нападом на мить…
Кого  любить?