На тіціановому злоті Малюю силуети втрат. І на якійсь нестерпній ноті Усе вертаюся назад. На кілька років, на століття, Чи на епоху, чи на час? Перелітаю прірву миттю Заплутаних у римі фраз. Страждаю, спрощую, бунтую… Усім жіноцтвом всіх часів Сміюсь, знущаюся, кепкую Із шоколадних королів, З пажів, вітчимів, приймаків, Що мучеників лик приймають, А ще з шляхетних жебраків, Що свого голосу не мають. Із респектабельних чваньків, Що зводять дім на попелищі, З жінок своїх – чоловіків, Що просуваються все вище… О, недолугість чоловіча, Ти філогенетичне зло! Усіх часів жіноча звичка Уклінно б’є тобі чолом. Тим мукам, про які Тарасу Було відомо. Лиш йому. І від яких до цього часу Не заховаєшся й в тюрму. Жіноча муко, значність зайва, Ознака часу, біль століть, Ти обертаєшся звичайним Серцевим нападом на мить… Кого любить?
|