Чи не забагато говорим про вірші ми,
Тему суху цю гризем і гризем:
Вірш – це стіжок вивершений
Чи неораний чорнозем?

Чого тільки не плануєм
                                        і не пророчим,
Не видаєм атестацій яких!
А вірші призвичаїлись,
                                      як півні,
                                                    лопочуть,
А влетіти не можуть
До сердець людських.

Часом бувають рідкісні й варті,
А від того
На душі, як раніш,
Бо чимало віршів,
Як і їх автори,
Тримаються… де  є книш –

І дивишся
                  вже й увалився в крісло,
А щирому серцю –
Зорі й плато:
«Шановний добродію, кепсько…
Працюєм, а нас не читає ніхто!..»

Читати поетів давно перестали,
І це великої
                      варте сльози…
Здається,
                 Купала
                               зійшов з п’єдесталу
Й пішов,
                щоб нарізати вдосталь лози…
1981


Уладзімір КАРИЗНА


                ПРА ПАЭЗІЮ

Ці не замнога гаворым пра вершы мы,
Тэму сухую грызём і грызём:
Верш –
             гэта стог завершаны
Ці бясформены чарназём?

Чаго колькі ні плануем
                                       і ні прарочым,
Ні выдаём атэстацый якіх!
А вершы по-ранейшаму,
                                         як пеуні,
                                                        лапочуць,
Ды узняцца не могуць
Да серцау людскіх.

Часам бываюць радкі і вартыя,
Ды ад таго
На душы не святлей,
Што многія вершы,
Як і іх ауторы,
Трымаюцца… дзе цяплей  –

Глядзіш
              ужо і уваліуся у крэсла,
А шчырае сэрца
Спальвае жаль:
«Іван Дамінікавіч, кепска…
Працуем, а нас не чытаюць амаль…»

Хадзіць да паэтоу дауно перасталі
І гэта варта
                     вялікай слязы…
Здаецца,
                 Купала сышоу з п’едэстала
І моучкі пайшоу,
                            каб нарэзаць лазы…
1981