https://www.facebook.com/groups/1645116692247499/permalink/2825119760913847/

ЖИВА ПОЕЗІЯ уЯви

Перегортаю з першої до останньої сторінки книгу Марії Гончаренко «СТРУКТУРИ Я». Шукаю передмову, післямову. У анотації одне змістовно яскраве речення: «Автор поетичної збірки структуризує внутрішні відчуття у моделі Всесвіту, забарвлює їх у кольори давнини, і надихає силою невмирущої душі рідного народу». Починаю читати і розумію, що поезія не потребує пояснень. Разом з автором шукаю «зміст просторів між словами», бачу як «Знов пада лист. Осіння смальта. Це ніжність обпалила їх. Кохає світ». Невидимий, але відчутний поетесою, закарбований у генах зв'язок поколінь:

Я так старанно зв’язую слова

Мабуть прабабка так снопи в’язала

Для мене кожний вірш жнива

А вік – лиш осінь що уже настала.

Розумію, це на мою вдоволеність книга видана невеличким форматом, її можна тримати при собі, заповнювати читанням повзучі хвилини долання міських перегонів та не помічати їх плину. Занурююсь у короткі та вагомі змістовно роздуми. Тут кожне слово про ЖІНКУ, про себе. Яка ВОНА є, чи уже була, чи ще буде у прийдешніх поколіннях:

Я – жінка

поза часом і простором

поза племенем і расою

нечутна як світло

невидима як звук

всепроникаюча як повітря –

я стану твоєю дорогою

щоби не блукав манівцями

коли вертатимеш до себе

Та хто ж вона? Це питання спрямовує на відшукання відповіді. Марія пише – «повічні в’язні ми в собі». Але її «бентежить «надсвідома суть», виривається із тіла, постає над тим, що уже не важливо, зникає із роздумів «нещирість і скнарість», з’являється розуміння життя дерев:

Нас чекають дерева

Вони задихаються

у тривимірності нашої необхідності

вони віддаляються непомітно

залишаючи нам вікові оболонки

У ритмічному перебуванні днів

ми не помічаємо

що забуваємо їх мову

забуваємо шляхи своїх слів

Дерева віддаляються повільно

вони очікують нас

А яка невичерпна любов до життя, до рідної землі, до явищ природи. Живі сутності – дійові особи у баченні поетеси:

Дощ

Риба прокидається в моїм тілі

випливає тобі назустріч

щоби разом підняти сонце

…

І розвіялись стіни храму

де молилися дощ і вітер

щоб земля уродила щедро

Ледь помітну легеньку хмару

пропустило небо у браму

й замкнуло до літа

Скільки життів має людина? Глибокі філософські роздуми пані Марії долають відстані до її минулих народжень. У ній: Чжуан-Цзі – китайський філософ, Зебуннісо – поетеса , донька індійського імператора, Чураївна – Маруся Чурай, поетеса, Су Сяо Мей – поетеса, Цінь Гуань – державний діяч, поет. І, нарешті, Марія, Марія Гончаренко – вишукана українська поетеса:

…

посміхаюся – день прийшов

і розгорнув у мені

структури існування

нашої незнищенності

стиснені у краплі мого тіла

беззахисного і вразливого

«Хмариною серед хмар, травиною серед трав, людиною серед людей» прямує, не звертаючи на манівці, поетеса Марія Гончаренко:

Я русло часу

він мене щомиті змінює

щомиті

натхненням пальці осяйне

і акварелями розмиті

пейзажі в’януть на стіні

час протікає у мені

й у потаємній глибині

згусає словом

Поезія – то не є римовані вірші. Поезія – витончене слово у поєднанні з філософським баченням і розумінням поета, та має ознаки класичної літератури відомої минулим та прийнятної майбутніми поколіннями. Тими, хто прагне досконалості у тому світі де живе і, насамперед, вимагає досконалості від себе:

Жити – як творити молитву

натхненно самозречено палко

бо життя то і є молитва

найсвятіша молитва Світу

А ще книга поезій Марії Гончаренко прикрашена елегантними та витонченими графічними роботами художниці Галини Севрук.

ВІРА СВИСТУН

Голова правління ВТС Літературний форум