Що таке людська пам’ять? Темна глибина минулого, і чим вона глибша, тим ти не впевненіше занурюєшся в неї, безпорадно шукаючи логіки та сенсу прожитих у марноті та метушні років…
Але буває й навпаки. Раптом підхоплює тебе світлий струмок спогадів і несе, несе до теплих долин прожитих днів, годин та хвилин, наповнених – дружбою та любов’ю – спілкуванням із найдорожчими в світі людьми.
Так сталося, що найкращого свого друга – Анатолія Криловця – я знайшов тоді, коли життя вже перевалило за екватор, коли виникла необхідність уже підвести перші життєві підсумки, а серпнева спека поволі вже змінювалась першими вересневими вітрами.
Саме тоді – в кінці серпня 2012 року, переглядаючи авторські сторінки порталу poezia.org, я опинився на сторінці поета, члена НСПУ, кандидата філологічних наук, викладача Острозької академії – Анатолія Криловця. Ці всі перелічені вище регалії я помітив відразу, та от чомусь упустив чи не найважливішу деталь: день народження пана Анатолія співпадав із моїм – ми виявилися з ним абсолютними ровесниками. Мабуть, не помітив я цього тому, що відразу потрапив у чарівний світ його поезії, у легкий танок рим та літературних алюзій, легкої іронії, щирої та відвертої лірики, і, захоплений рядками, бездоганно виліпленими зі слів та образів, уже не міг відірвати від них очей, поволі продовжуючи подорож по чарівному світі Поезії.
Наче сонячні промінці по чистій джерельній воді, пливли перед очима рядки:
А за похміллям знову хміль
Повівся в’юнко.
З яких країв прийшла, звідкіль,
Ласкава юнко?
Майже несподівано для самого себе в мене почали складатися рядки перекладу цього світлого вірша. Незабаром переклад було закінчено, надіслано автору та схвалено ним. Авжеж не без зауважень, бо будучи щирою та чутливою людиною, Анатолій Криловець, коли справа торкалася літератури, відзначався безкомпромісною вимогливістю в першу чергу до себе. І це давало йому моральне право з однаковою мірою вимагати вищої літературної якості й від інших. Але насамперед Анатолій привернув мою увагу (він взагалі був дуже уважний до будь-яких найменших деталей, збігів) до цього дивовижного факту, а саме до того, що ми з ним народилися в один і той же рік, місяць та день. Може, завдяки цьому факту, а може, завдяки нашому однаковому сприйняттю життя та літератури, ми швидко збагнули, що дихаємо одним повітрям та розуміємо один одного з перших слів, коли мова йдеться про поезію та літературу. Навіть більше. Ми відразу ж, із перших рядків наших листів відчули, що є сила, значно сильніша за слова. Це та сила, що допомогла нам знайти один одного та порозумітися, вона віддзеркалюється від рядків та строф та прокладає шляхи, на яких знаходять один одного духовні побратими.
…А поки що тривала клопітка літературна робота над взаємними перекладами, доробок яких поповнювався з кожним тижнем. Кожний мій переклад очікував Анатоліїв детальний аналіз та запропонування ним варіантів того чи іншого рядка. Це було неймовірне задоволення та й така ж сама відповідальність – працювати з Анатолієм над літературним текстом. Здавалось, його уважний зір не омине жодної деталі. До літературного перекладу він ставився також відповідально та натхненно, як і до власних віршів. Втім, Анатолій завжди уважно прислухався до моєї точки зору щодо найменших сумнівів, і, коли йшлося про остаточний вибір, рішення завжди було за перекладачем.
Минуло більше року нашої заочної дружби, а ми ще жодного разу не зустрічались, не спілкувались, дивлячись один одному в очі. І ось восени 2013 року, коли рахунок взаємно перекладених віршів перевалив уже за десятки, у Анатолія з’явилась блискуча ідея: видати спільну книжку, подвійну білінгву, де з однієї сторони будуть надруковані мої вірші в російському оригіналі і паралельно переклади Анатолія, а з іншої навпаки – вірші Анатолія в українському оригіналі з моїм паралельним перекладом на російську.
Сказано – прийнято, і закипіла робота! І ось у лютому 2014 року до нашої спільної 106 річниці (20 лютого нам минало по 53 роки) у Луцькому ПВД «Твердиня» вийшла така дорога нашим душам та серцям спільна книжка «Птаху судились крила \ Бабочкин рай». Книжка була надрукована 14 лютого, і ми раділи дитячою радістю. Але, на жаль, недовго: менш ніж через  тиждень, саме у день нашого народження на Київському Майдані відбулися трагічні події: біля 100 героїв Революції Гідності загинуло від пострілів нелюдів. Я відгукнувся на цей розстріл віршем-присвяченням «Небесной сотне». В ці дні, коли вирішувалась доля України, ми з Анатолієм завдяки фейсбуку підтримували зв’язок майже цілодобово, тому він відразу прочитав цей вірш. І миттю відгукнувся перекладом. Не можу не згадати цей переклад у моїх спогадах:
Небесній сотні
Хай земля вам пухом,
Небеса – промінням.
…Мати плаче глухо
В ночі безгомінні.

Сліз потоки плинуть,
Як палюща лава:
Слава Україні!
Вам, героям, – слава!

Кат почав віднині
Відлік свій кривавий.
Слава Україні!
Вам, героям, – слава!

Ви пробачте, хлопці,
Нам, живим, пробачте.
Ви тепер край сонця
І в серцях гарячих!

Не забудем! Ми не...
Ми Не маєм права.
Слава Україні!
Вам, героям, – слава!
26 лютого 2014 р.
Таким чином, ми, хоч і на далекій відстані один від одного, але фактично поруч пережили ці дні.
А ще менш ніж через місяць я опинився в гостях у Анатолія. Нарешті ми могли спілкуватися досхочу, і я вбирав у себе розповіді мого друга про українську поезію, читав подаровані мені збірки класичних та сучасних українських поетів (якраз тоді в мене виникла думка більш серйозно зайнятися перекладом української поезії на російську), в тому числі – самого Анатолія та його сина Володі, якому на той час було вісім років, але він мав вже власну збірку віршів – гарних віршів! До речі, познайомився я і з родиною Анатолія – юним поетом Володею, жвавим Лесиком та дружиною Наталею, з обличчя якої ніколи не сходила посмішка. Всі вони прийняли мене, наче рідного.  
Потім були ще презентації нашої спільної книжки в Острозі, Рівному, Нетішині та Луцьку, знайомство з поетами та письменниками цих міст. Анатолія вистачало на все: на блискучі виступи під час презентацій, на організацію для мене екскурсій та виступів у музеях Острога та Нетішина.  Його літературній ерудиції, здавалось, немає меж – досконале знання української літератури, цитування напам’ять віршів та поем Єсеніна та інших російських поетів здатне було вразити кого завгодно. Він наче притягував до себе людей – навколо нього завжди була аура доброго гумору, щирості та інтелекту. Будучи поруч із ним на спільних виступах перед студентами Острозької академії, я неодноразово говорив собі, що як же пощастило цим юнакам та дівчатам, що в їхньому житті є такий Педагог та Поет, що вони мають змогу щодня слухати його роздуми про життя, аналіз літературних творів та взагалі – спілкуватися з ним!
Непомітно промайнули дні, і настав час мені від’їжджати.  Попрощалися ми з Анатолієм, сповнені нових творчих планів та задумів.
На нас чекали ще два роки творчої співпраці. Були ще взаємні переклади віршів, була виключно важлива для мене допомога Анатолія  при підготовці моєї книги перекладів із класичної та сучасної української поезії «Эхо \ Ехо», була пам’ятна зустріч на книжковому форумі у Львові був нарешті ще один мій візит на Рівненщину та Волинь із приводу презентації цієї книги у березні 2015 року. І знову дружні обійми, майже цілодобове спілкування, зустрічі з рівненськими письменниками, які стали моїми друзями завдяки щирому серцю Анатолія.
Дружба тривала. Писались взаємні присвяти, все частіше Анатолій робив чудові переклади віршів із мого творчого доробку. А у грудні 2015 сталась дуже важлива для мене подія – за рекомендацією Анатолія та за його ініціативою я був прийнятий до Національної спілки письменників України.  Розмовляючи з ним по телефону з нагоди цієї події, я відчував як тремтить від радості його м’який голос – від щирої радості за товариша, якому він допоміг. Допоміг не якоюсь там метушнею або зв’язками – ні – він допоміг своєю порадою та власною працею. А така допомога є безцінна, і саме на таку поміч було безмежно щедре серце Анатолія.
…А потім було 16 червня 2016 року. Ми зустрілися втрьох – Анатолій був з Володею – на Майдані Незалежності в Києві. День навколо нас яскравів барвами, тихенько дзюрчали фонтани. Столиця України наче раділа нашій зустрічі. Буле таке відчуття, що наше спілкування й не переривалось, та зрештою так воно насправді й було. Спочатку ми поволі піднялися до Спілки, де я отримав квиток та офіційно став українським письменником – нашій радості, здавалось, не було меж. Потім відбулася творча зустріч з нагоди 40-річчя творчої діяльності Анатолія Криловця. Письменники та друзі ділилися спогадами, Анатолій та Володя читали вірші. Розповів Анатолій й про нашу з ним дружбу.
Зустріч закінчилась, і ми ще довго ходили по Києву. Думки, теми та вірші лились у потоці розмови й не було їм кінця і краю, аж поки не настав вечір, а з ним – пора роз’їжджатися нам у різні сторони. Я провів Анатолія з Володею до автостанції, оскільки мій потяг відходив пізніше. Попрощалися з жартами та гумором до нових зустрічей. Вони сіли в автобус. Пішов і я. Та потім ще раз озирнувся – щоб переконатися, що моїм друзям зручно в автобусі. І побачив щиру посмішку Анатолія. Востаннє…
Нічого не передвіщало біди. Писались нові вірші та переклади, планувались нові збірки. І знову я – вкотре! – був вражений глибиною ліричного таланту мого друга! З’явився альманах «Крила» – талант Анатолія наче вирушив у новий політ. Він дуже пишався цим проектом та мріяв об’єднати навколо нього справжніх поетів. Мій друг міг довіритися своєму поетичному смакові – він у нього був бездоганний. Ми листувалися до середини березня, останні листи були про «Крила», про переклади Анатолієм моїх віршів. «Знову лягаю в лікарню, – написав він мені. – Ніяк долікуватись не можу». «Бережи себе, Друже», – відповів я йому, та ніби якась тінь лягла на серце.
Звістка про страшну хворобу мого друга наздогнала мене за кордоном. Був прохолодний вечір, під балконом готелю темна вода моєї улюбленої Венеції шепотіла мені свої таємниці. І раптом…. Фейсбук обірвав спокій, навіяний тихою водою. «Створено групу на підтримку Анатолія Криловця», а далі – страшні подробиці його стану. Читав і не міг нічого зрозуміти, дивився на літери, що пробігали перед очима і ніяк не могли з’єднатися в слова. І… дзвенить телефон. Його голос: «Паша, вибач, не встиг тобі вислати «Крила». Не хвилюйся – невдовзі отримаєш».
Навіть у такі скрутні хвилини – важкої боротьби за своє життя – він не міг не турбуватися про інших.
Потім був ще місяць надії, яка, як завжди, помирає останньою. Був ще один дзвінок від мого Друга. Такий рідний, однак вже такий кволий голос… «Дякую тобі за дружбу», – тільки й міг сказати він. «Одужуй швидше», – сказав у відповідь мій голос.
А серце вже ридало…
Зараз він серед зірок. А щоночі щедре літнє небо сяє для нас синім зоряним світлом. Улітку завжди так, проте цьогоріч сяйво якесь особливе: більш тепле, більш щире, більш близьке?!
Чи, може, то зірок стало більше ще на одну? І я підвожу очі вгору і, здається, бачу посмішку мого Друга.
Друга, якого життя дарує лиш один раз.