Моя речь сегодня о гениальном предвидении моего любимого поэта.

Павло Тичина

На майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули,—
за отамана буде.

Прощавайте, ждіте волі,—
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки прапори цвітуть…

На майдані коло церкви
постмутились матері:
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!

На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.
Кто только не потешался над этим стихотворением во времена лихих годин. А теперь оно, по
моему, чисто субъективному мнению, являются гениальным предвидением сегодняшних
событий. Конечно, Майдан теперь пишут с заглавной буквы, вместо церкви – Хата… Взвод
конников насчитывает всего четыре всадника.
А всё остальное…
Закипіло, зашуміло —
тільки прапори цвітуть…
Уж, чего-чего, а флаги, действительно, всех и немыслимых расцветок и трепещут на морозном
ветру…
та світи ж ти їм дорогу,
ясен місяць угорі!

…И чабанов, не сосчитать.

А когда всё закончится миром, то…
На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч.

Не могу удержаться, впечатываю сюда моё, любимое, из Павла Григорьевича.

Квітчастий  луг  і  дощик  золотий.  
А  в  далині,  мов  акварелі,  —  

Примружились  гаї,  замислились  оселі…  
Ах,  серце,  пий!  
Повітря  —  мов  прив’ялий  трунок.  
Це  рання  осінь  шле  цілунок  
Такий  чудовий  та  сумний.  
Стою  я  сам  посеред  нив  чужих,  
Немов  покинута  офіра.  
І  слухає  мій  сум  
природа.  Люба.  Щира.  
Крізь  плач,  крізь  сміх.  
Вона  сама  —  царівна  мила  —  
Не  раз  свій  смуток  хоронила  
В  самій  собі,  в  піснях  своїх.  
Стою.  Молюсь.  Так  тихо-тихо  скрізь,  —  
Мов  перед  образом  Мадонни.  
Лиш  
від  осель  пливуть  тужні,  обнявшись,  дзвони,  —  
Узори  сліз  
Лише  з-над  хмар  часом  прилине  
Прощання  з  летом  журавлине  —  
Погасле,  як  грезет  із  риз…  
Гей,  над  дорогою  стоїть  верба,  
Дзвінкі  дощові  струни  ловить,  
Все  
вітами  хитає,  наче  сумно  мовить:  
Журба,  журба…  
Отак  роки,  отак  без  краю  
На  струнах  Вічності  перебираю  
Я,  одинокая  верба.