1.
Вічність складається із миті, помноженої на мить, а мить витікає з вічності, а ріка Геракліта тече, і з часом простий збіг фактів і деталей життя стає самим життям, і лише коли твої молоді соловейки доспівують свою ранкову пісню, коли ювілейний вензель перекреслює всі інші цифри, коли хрипке меморіальне вороння кружляє над споважнілими днями, починаєш і справді вірити в фатальну неминучість всього того, що було, що відбулося і стало фактом буття твого покоління. А значить, і твоїм. Такий фатум.
Поетові Володимиру Пучкову випало народитися в місті Слов’янську в учительській родині і дворічним помандрувати з батьками на легендарну Гілею, сиріч, Миколаївщину. Тут він знайшов свою географію і свою біографію. Батькові, учорашньому фронтовику, потім студенту, випадало призначення за призначенням - куди партія посилала, тож родині довелося покочувати по сільських школах Причорномор’я. Була в батьковій біографії і партійна робота не найвищого рангу. В поезії, присвяченій батькові, помужнілий поет відверто пише про ті часи:
Отчего ты ежишься, отец?
Мало толку, видимо, от ТЭЦ -
Мерзлоту не вытопит до дна
Скорая хрущевская весна...
И трещит по швам со всех сторон
Реорганизованный район, -
Глядя на сияющий плакат,
Телки от бескормицы кричат.
Кто ответчик, если ты - истец?
На кого ты сердишься, отец?
Речи гладки, только в мыслях шатко...
Тяжела ондатровая шапка.
Сын растет, Гагарина рисует...
Не щадя резину и бензин,
На просторах Родины буксует
Твой казенный черный лимузин.
(«Отец.1963»).
Тривожна весна 1963, як і маса інших наших тривожних весен, проймає і тепер: читач пронизливої пучковської мініатюри мимоволі рівняє свої роки і враження до вражень і літ автора. Шокує мікроскопічна точність деталей, деталей тієї епохи: тринадцятирічний Володя Пучков багато що вловив у часі. Як і згодом, у 1968 році, пишучи про вхід радянських військ у Прагу. Що могло бути за таку «єресь», якби вона була оприлюднена, хтозна. Проте як істинний поет, юний В.Пучков леліяв оту внутрішню свободу.
... Я прийшов до Володі в гості прямо з поїзда. Був березень 1976 року. Зі старого вокзалу рушив до нього, бо треба було погодити його переклади моїх віршів для московського альманаху. Вночі, коли я їхав з Києва, в поїзді не відчув землетрусу. Пучкови сиділи насторожені, бо вночі Миколаїв лихоманило. І коли Володя, крадькома від дружини, дістав із-за шафи жмуток «самвидаву», де був «Дом поета» забороненого ще Максиміліана Волошина та вірші щойно вигнаного в Америку Йосифа Бродського, «хрущовку» на стику Фрунзе й Поперечної різко захитало: підземні поштовхи продовжувалися. Але трусило й лихоманило частенько не лише будинки...
2.
Якби поетам за життя встановлювали бодай пам’ятні таблички, за Пучковим можна було б нині зібрати не одну тонну цінного металу. «Вдячні читачі» попаслися б по поетовій пам’яті, біографії. Та я мушу спростити завдання таких маргінальних земляків. «Ожлоблених трудящих», - як їх окреслив у такий невеселий жарт-новотвір сам Пучков.
Перечитую його збірку - це томик вибраного, по суті, - «Вечерний чай», і з відстані літ не можу не подивуватися поетовій прозірливості - тій прозірливості, котра часом являлася в поетичних строфах і на моїх очах, але колись видавалася за епатаж. Ну, справді ж такого знелюднення людини ніхто не чекав. Молот і ковадло «тоталітарного режиму» били, били по душах і біографіях, але й небесну манну свободи дуже вже швидко ми розтратили. На всіх «на просторах Родины чудесной», як співав і піонер Пучков, коли ще в парках масово стояли «дівчина з веслом», «піонер з горном», а гіпсова статуя вождя була неодмінним атрибутом людних місць. Але атрибутика давньоминулих часів - не самоціль для поета, а лише синодик промовистих деталей часу, котрі багато скажуть людині, яка жила саме тут.
Не випадково поему-щоденник «Кинбурнское лето» В.Пучков завершує промовистим фрагментом:
Давно хочу дойти до сути,
Отведать соли океана,
Но все топчу полоску суши
На стыке моря и лимана...
..........................................
Не дачи, не добычи легкой!..
Судьба, яви такую малость,
Чтоб над моей смоленой лодкой
Звезда намокшая смеялась!
Чтобы душа зашлась от боли
В мешке молочного тумана
На грани счастья и неволи -
На стыке моря и лимана.
Поети-колеги В.Пучкова і його друзі-суперники - написали чимало яскравих строф про загадкову і благословенну цю землю, але йому вдалося знайти справді неповторні рядки, неповторні строфи, неповторні образи скіфської Еллади, Геродотової Гілеї «на стику моря і лиману», котрі склали розкішну поему - «Кинбурнское лето». Як доскіпливий літописець, поет виводить тут і яскраві типажі, і яскраві картини, - ту ж очеретяну хижку, що стала притулком для художника, або безсмертні козацькі люльки, які перископами виходять із морської води. Зразками тонкого психологічного письма стали «Офорт», «Браконьерская баллада», «Баллада о скрытой камере», а «Плач по казацким люлькам» для мене є безумовним поетичним шедевром. Я перекладав чимало прекрасних поезій Пучкова, але цей відчайдушний  поетів тренос-плач за міфічним уже тепер козацьким часом, - він народився зі сльозами на очах і терпким полином на душі. Втім, у кожній ліричній мініатюрі поет постає майстром найтоншої деталі, котру наше око й під мікроскопом  не завше ладне вловити. Та В.Пучков - і майстер великого жанру, жанру ліроепічної поеми. «Мост», «Переход», які друкувалися ще бозна-коли і ввійшли в корпус перших його книг, мали вельми і вельми значний резонанс, і вперше прийшли до читача зі сторінок журналу «Радуга», в той час як пучковські мініатюри залюбки друкувала супер-популярна колись «Юность». І це справді був «знак якості», знак поетичного хисту автора, котрому периферійна прописка не завадила видавати книги в столиці України: і перша збірка «Азбука музыки», за яку в рік виходу (1984) Пучкова було прийнято в члени Спілки письменників, і третя - «Видимо-невидимо» - вийшли в київському видавництві «Молодь», і лише «Парусный цех» побачив світ в одеському «Маяку». Та й ця книга була поетичним портретом улюбленого міста, і саме Пучков відкрив і оспівав єдиний тоді в Союзі, по-моєму, вітрильний цех на заводі імені 61 комунара. Так реальне відкриття життєвого факту напластувалося на відкриття поетичне...
Не в кожної реальної людини реальне життя стає реальним літературним фактом. І Пучков «білий хліб» поезії споживає не щодня, а «чорному хлібу» журналістики віддав роки і роки. Причому «великорос» Пучков геть не з кар’єрних міркувань працював в українській газеті, перекладав українських поетів, а в стан українофобів  його ніяк не зарахуєш. Але «довлеет дневи злоба его», тож і газета «Вечерний Николаев»  не завше суголосна своєму головному редакторові, в газеті буває і спірне, й «анти». Проте в поезії В.Пучкова нема фальшивих нот. І він зостанеться в поезії.
Од криниці в сухому степу до бунтівного Чорного моря - така амплітуда поезії Володимира Пучкова. На тій заповідній грані - грані моря й лиману - він стоїть і ловить поетичні діаманти. Вони йому зблискують чарівною рибкою, а чи рибка - діамантами, видно з самих елегій, еклог, поем і мініатюр поета.
Справжнього, як сама природа.
Дмитро КРЕМІНЬ,
поет, лауреат Державної премії
імені Т.Г.Шевченка.