Анатолій Криловець. Поезії взаємне почуття. – Луцьк: ПДВ «Твердиня», 2012.

Вже вкотре гімн співається людині.
Сергій Климентовський

Якби всім таланило в коханні,
Про кохання не було б пісень.
Роберт Рождественський
(Переклад з російської мій. – В.К.)

Чоловік любить жінку.
Жінка любить чоловіка.
Люди не люблять чоловіка і жінку,
котрі люблять одне одного.
Марія Матіос

Уже те, що збираючись аналізувати нову збірку побратима по перу, вибрала аж стільки цитат-епіграфів, свідчить, що книга, котра , судячи з назви, апелює до почуттів, дає достатньо поживи і для роздумів.
У творі, що служить прологом, відразу спотикаюсь об рядок:
О, честь , жаго, тобі – ти твориш з нас Людину.
З першого читання незрозуміло, до честі ліричний герой звертається чи до жаги. Можна було б відредагувати рядок : «Хвала , жаго, тобі…» Чи мається на увазі саме анатомічна «честь», її плідна зустріч з органом жаги?
Чи йдеться про кохання, спроможне розбудити людське в людині?
Але чи потрібно восхваляти дволичну і дуалістичну істоту – homo sapiens? Надмірне звеличення людини в епоху Ренесансу призвело не тільки до розквіту мистецтва, науки і техніки, але й до тріумфу вседозволеності, що обернувся кривавою тиранією Маккіавелі, брудною розпустою Борджіа. Та й Роксолана – дитя свого гуманістичного часу – проявила не лише власні артистичні й організаторські здібності, а й підступність, і жорстокість, коли змусила закоханого султана задушити рідного сина.
Привабливішим видається ідеал античної Людини, яка не зациклюється на людському, а прагне до богорівності, не тільки намагаючись стати сильнішою, гарнішою чи розумнішою за інших, а й уміючи для тих інших пожертвувати життям.
Але звідси вже недалеко до совкового «будівника Комунізму» – на словах – гармонійної людини, на ділі – покірного гвинтика нелюдської системи.
Та повернімося до рецензованої збірки, тобто до другого вірша в ній. Знову зустрічається рядок, де з автором не погоджуєшся:
Поезія ж - то почуття взаємне.
Як кандидат філологічних наук, засновник спеціальності «Літературна творчість» в Острозькій академії Анатолій Криловець не міг не зустріти на своєму шляху легіон осіб, чия любов до поезії не є взаємною, так званих графоманів.
Але цитовані слова – не про них. Просто ліричний герой і лірична героїня багатьох опусів не лише взаємно кохають одне одного, але й обоє вміють писати вірші.
Світлої пам’яті Леонід Талалай наприкінці свого життя подав достатньо матеріалу пліткарям, одружившись із набагато молодшою за себе членкинею Спілки письменників. А в одній із поезій прохопився, у що вилився цей союз двох творчих особистостей:
І додала: – Ти прагнеш дива,
В яке не віриш навіть сам… –
Очима втупившись ревниво
В рядки, що я вночі писав."
Нічого подібного ми не знайдемо у закоханої пари, чиї стосунки означено, як «поезії взаємне почуття». Нема ні ревнощів, ні конкуренції, ні боротьби амбіцій. Є інтелектуальна співпраця.
Чи конче необхідно було називати розділ «Без трусів», ще й малювати всі ці труси?
Та закінчується епатаж і починається Поезія. Стільки тепла, ніжності, трепету, замилування коханою вихлюпується чи не з кожного вірша, що мимоволі думаєш: Як йому не страшно: скомпрометувати обраницю; зурочити своє щастя; розчарувати розбещеного читача?
Адже не секрет, що зазвичай література, починаючи з фольклору, живиться коханням нещасливим.
Чом ти не прийшов?;
Скільки не вертався, ти не шанувала;
Учора ізвечора кращу тебе полюбив і т.п.
Якщо ж двоє і кохають одне одного, то приречені в красному письменстві або на ранню смерть, як Ромео та Джульєтта, або на довічну розлуку, як Розанов і Кончітта, чи на зустріч в потойбіччі, наче Данте й Беатріче.
А тут оспівується земне, тілесне, але як оспівується! Поет немов балансує по лезу, майже не схиблюючи ні в бік брутальності, ні в бік банальності.
Наприклад, береться така ризикована тема:
Прилетіла до тебе мева –
Білий світ став таким рожевим.
Буде кілька діб ночувати.
Як справжній мужчина герой пропонує:
Ось мій спис, ось тугенький лук,
…………………………………….
Я ту меву тобі усуну,
……………………….
І не будеш мати мороки,
Мабуть, десь отак зо два роки…
Обоє якось забувають, що натомість з‘явиться морока з токсикозами, памперсами, безсонними ночами.
Але в цих віршах діти якщо і з‘являються, то ведуть себе чемно. І в цілому таке враження, ніби крім Нього і Неї в поетичному космосі не було і нема інших чоловіків і жінок. Окремі «датські» присвяти, хоч і майстерно зверсифіковані, в концепсію збірки не вписуються.
Більшість речей образні, вишукані, лаконічні, написані немовби на одному диханні.
Так що прощаєш і певний поспіх у редагуванні, коли пропускаються такі неоковирності, як «Хвіст у вузол в‘язать котячий» чи «Ти вогко вабиш, наче спрага» (Вабить щось вогке, коли мучить спрага).
Зате радують такі прості й щирі висловлювання:
Розумом непрошений – лиш очей запросини.
Скільки вересневого в грудях ще тепла!
Простягаю дівчині яблуко із осені.
Тільки б прийняла його, тільки б узяла.

У травневу молодість не пущу я холоду.
Хоч і беззаконник я , та шаную цвіт.
Ти візьми це яблуко. Скільки в ньому солоду!
…Ув очах вагається кароокий світ.
Карі очі коханої надихають на розрішення міжрасових і міжнародних конфліктів.
Ми спокутуєм предків гріх.
Упадуть вікові окови.
Стане ліжко любовних втіх
Вічним миром на Куликовім.
Мир краще, ніж війна, кохання краще, ніж зненависть. Може, це справді крапля того позитиву, якого бракує в щоденному морі негативу – стабільне кружляння на орбіті сумісного екіпажу доволі високо від землі, але без прориву у позаземні сфери.

                                                           Вікторія Климентовська