Євгенія БІЛЬЧЕНКО: "Бути собою – легше, ніж здається"
warning: array_filter() expects parameter 1 to be array, null given in /home/www/litgazeta.com.ua/htdocs/sites/all/modules/views/modules/node/views_plugin_argument_validate_node.inc on line 59.

--------------------------------------------------------------------------------


Автор: Наталка ПАСІЧНИК
№23(55) 18.11.2011
21:37 25 листопада 2011 року



Євгеніє, нещодавно Ви разом з поетом Юрієм Крижановським представили кілька літературних перформансів за власними текстами…

Ідея літературних перформансів виникла у мене нещодавно, у момент, коли я відчула незадоволення від статусу поезії в нашому суспільстві, нестачу уваги до неї з боку публіки, вихованої на медіа-образах. Спостерігаючи за слухачами на концертах, я помітила у людей якусь катастрофічну втрату здатності слухати: люди налаштовані на яскравий зоровий образ, людям, втомленим маячнею, як ніколи, жадається видовища. Тому народилась думка взяти від постмодерної цивілізації все найкраще, щоб врятувати культуру слова в еру візуальності. Як культуролог я відчувала потребу оформити словесність в сюжетне дійство – в міру філософське, розумне і яскраве, з елементами екшн.  Так мною було написано три сценарії літературних спектаклів: з народного життя, з психлікарні і третій – наразі готується, секрет, але це буде бомба про сучасних політиків. Дякувати нашій арт-групі «Бенд МеТа», куди входять талановиті поети Юра Крижановський, Маша Луценко, Женя Голодґрига, і, зокрема, поет і режисер, Макс Сердечний, який талановито втілює мої сценарії, – нам вдалося дещо показати на сцені.



Які переваги і недоліки роботи у парі, адже навіть остання за часом книжка «Александрия – 2008» у Вас була спільною?

Переваги – у радості, яку відчуває самотня людина (а поет – самітник в кубі) від миттєвого переживання співзвуччя в письмі і на сцені. Недоліки – мимовільне почуття суперництва, ускладнене рівноцінністю майстерності і можливостей. Ніяких компромісів, притирок, поступок у співтворчості і бути не може. Увесь діалог – через конфлікт, драматичний і болісний.



Мистецтво – річ прогнозована, чи тут можливий відступ від правил?

Мистецтво – це такий прогнозований відступ від правил. Настільки багато відступів, що їх стає більше, ніж правил, і тоді оригінальність полягає в тому, щоб взяти на себе мужність не відступати від правила, не піддаватися мейнстріму, бо маргінальність, яку я щиро шаную, нині перетворюється у дешевий предмет богемної моди. За таких умов велика стійкість – бути «канонічним ретроградом».



Розкажіть, будь ласка, про нове покоління російськомовного сегменту української літератури, до якого безпосередньо належите й Ви…

Його немає. Ловлю себе на думці, що я не можу виділити певні пріоритети, цінності, за якими можна було б впізнати нову генерацію російськомовних українців в літературі. Усі вони так чи інакше орієнтуються на минуле: давнє минуле, якщо брати класичну академічну традицію радянсько-великоросійських ліриків, репрезентовану нині творчими і коло-творчими колами Спілки; та нещодавнє минуле, минуле дев’яностих, якщо брати молодих протестних, еротично-куртуазних чи брутально-маргінальних, постмодерністів поза будь-якими структурами. Мабуть, щоб розпізнати покоління макдональдсів, треба, щоб сплинув час. Одне можу сказати: у нас зараз формується дещо дуже цікаве, що тільки проростає: група літераторів, які інтуїтивно відчувають незадоволення від звичних стильових та організаційних форм: «класик – авангардист», «модерн – постмодерн»,  «фест – слем – союз», «вишукане – брутальне» тощо. Головна їхня ознака: уміння диференціювати мову і політику, не ототожнювати російську культуру і поезію з амбіціями шовіністів. Якщо їхній потенціал реалізується – в Україні буде нова російська література, позбавлена стереотипів імперіалізму. Якщо треба, імена… Мені особисто дуже подобається поезія Євгенії Баранової, світлої пам’яті Влада Кльона, також – Марини Матвєєвої.



Як ставляться до українських російськомовних авторів в Україні та Росії?

Російська спільнота, природно, шукає плацдарм для своїх пропагандистських інтересів і тому активно підтримує наших російськомовних авторів, які належать до офіційних кіл. Я утримуюся від морально-політичних оцінок цьому явищу, але Росія ніколи не підтримуватиме тих із російськомовних українських письменників, хто не висловлює відверто проросійських поглядів. Якщо ти пишеш російською і при цьому виявляєш себе як патріот України, ризикуєш дезінтеграцією в обох спільнотах – в українській за мову, у російській – за погляди. Я не можу сказати, що в українському дискурсі російськомовних авторів прямо таки носять на руках, але жодної національної дискримінації я не спостерігаю. Так, можливості видавництва менші, ніж в україномовних, можливості «апробації» на публічних дійствах – теж, але не через «утиски», а через відсутність соціальної потреби у великій кількості російськомовної поезії. Тому, не дорікаючи «дзеркалу», треба виправляти власну «криву морду», тобто писати якісно – писати, не догоджаючи владним колам будь-якого ґатунку, – і тоді буде глядач, буде слухач.



Ви перекладаєте з української. Кого із класичних та сучасних авторів могли би виділити як таких, що є цікавими для російськомовного читача?

Я із систематичним садизмом перекладаю Ігоря Павлюка, по-фрейдівськи переконуючи паралельно російську публіку, що вона нас хоче, але ще не знає цього ))).  Річ у тім, що російськомовний читач такий у кращому сенсі балуваний високим стандартом якості від Пушкіна до Бродського, що переконати його любити українське – набагато важче, ніж, скажімо, американського читача, що підтверджує вихід нашої сумісної з Ігорем книжки у Вашингтоні. Що ж, будемо переконувати, позбавляти стереотипів українського як фольклорно-міфопоетич­ного… Цікавими, крім Ігоря Павлюка, є, на мою думку, Жадан, Андрухович, геніальний, як мені здається, «поет в законі» Роман Скиба… Насправді не так багато, але й не так мало, щоб комплексувати.



І насамкінець побажання читачам від Євгенії Більченко.

Бути собою. Попри будь-які «попри» – і виявиться, що це легше, ніж здається.


[I]