«Рефлекси» Віктора Мельника (Луцьк, 2009) – вже друга поспіль його літературно-критична збірка, присвячена сьогочасному мистецтву слова в Україні. Містить вона статті, рецензії та відгуки, опубліковані ним у періодиці починаючи з 2000-го року. У невеликій за обсягом книжці їх близько ста. Це здебільшого перший погляд на нові видання, перше свіже враження від них і водночас спроба найлаконічніше визначити їх ідейно-змістову та естетичну домінанту. Звідси – переважно есеїстичний характер критичних розвідок, які автор назвав рефлексами. У відгуку про Світлану Короненко він сам зауважує, що поетеса заслуговує на «розлогу аналітичну статтю, а не куценьку рецензійку», а в іншому місці з приводу іншого автора повторює: «Про таку книжку треба писати не відгук, а розлогу статтю…» А проте пише стисло, зате регулярно і про багатьох, немов намагаючись надолужити те, що не встигає виконувати наш нечисленний «критичний цех», який не в силі охопити зором усі літературні публікації, той стрімкий потік книжкових новин, що з року в рік усе зростає. Для низки письменників ощадливі уваги Віктора Мельника є дуже бажаною реакцією з боку критики. Адже тепер навіть про більш-менш відомих літераторів багато згадується, а мало пишеться. А скільки у нас є авторів, які взагалі перебувають поза увагою фахової критики!
Це болюча проблема. Тому такі зацікавлені поціновувачі літературного процесу, як Віктор Мельник, заслуговують на добре слово уже навіть за те, що постійно і послідовно відстежують окремі його аспекти. Наш пересічний читач незрідка поверхово судить про новітню літературу, не орієнтується в ній, не знає, що доброго вийшло. Зрозуміло, що в йьому винна не лише літературна критика, але й вона теж.
Віктора Мельника цікавить передусім «своє» літературне покоління або ті, що ближчі до нього. В «Рефлексах» знаходимо прізвища Гудзя, Цвид, Матіос, Герасим’юка, Прохаська, Процюка, зокрема, й авторів-вінничан. Це різні письменники за віком, тематичними, жанровими і стильовими уподобаннями, але всі вони належать до тих, що заявили про себе десь на межі двох століть. У книжці не стрінемо імен Павличка, Костенко, Мушкетика, Дімарова, Іваничука і багатьох інших відомих авторів, які встигли побувати «радянськими» і ще й нині успішно творять літературу високого рівня. Віктор Мельник ніде не з’ясовує цього питання, отож мусимо лише констатувати, що це його право: писати, про кого він хоче.
Хоча десь така, не скажу ігнорація, а мимовільна неувага до нашої класики асоціативно нагадала мені фінал новели Антона Чехова «Студент»: «Минуле, – думав він, – зв’язане із сучасністю неперервним ланцюгом подій, які випливають одна з одної. І йому здавалося, що він тільки що бачив обидва кінці того ланцюга: доторкнувся до одного ланцюга, як здригнувся інший».
І в історії мистецтва слова мусимо так само бачити обидва кінці ланцюга. Якщо не бачити, то можна мимоволі залізти в густі лози своїх якихось упереджень, як це сталося з критиком Володимиром Брюггеном (його недавно процитував у «Літературній Україні» Євген Баран, – до речі, автор передмови до «Рефлексів»): «Постмодернізм» заражений кастовістю неробства та розважальності (почухати черево ситому обивателю… яке це старе!); він не виконує жодної серйозної функції мистецтва – навіть такої елементарної, як навчання людини літературно грамотної мови».
Не знаю, правда, про який постмодернізм веде мову В. Брюгген – західний чи наш рідний. Якщо наш, то критика трохи занесло вбік, як сани на слизькому, бо постав український постмодернізм ще й на підставі посттоталітарної, постколоніальної дійсності, тож і цим, зокрема, пояснюється його відчайдушна втеча від будь-якої заангажованості.
Поява постмодернізму не є випадковою, бо тоді обірвався б ланцюг.
Мабуть, не відаючи про цей щоденників запис В. Брюггена, Віктор Мельник виступає проти таких закидів на адресу постмодернізму і в рецензії «Поетична арифметика Анатолія Бортняка» зауважує: «Насправді ж вододіл проходить не між модерністами та немодерністами, а між талантами та нездарами, причому прибічників різних естетик можна бачити і серед перших, і серед других».
Якраз у полі зору Віктор Мельника і перебуває чимало видань української постмодерної літератури. І знайомлячися з його книжкою, неважко переконатися, що В. Брюгген, почасти маючи рацію, в загальному судить про постмодернізм надто емоційно.
Як емоційним є, гадаю, в цій рецензії поділ літератури В. Мельником під впливом математичних алюзій  на арифметику та теорію імовірностей. «І тут слід підкреслити, – пише критик, – що йдеться не про оціночне порівняння, а лише про топографічне місце, та особливості цих рівноправних з іншими розділів математики».
Та стосовно збірки А. Бортняка «Янгол-охоронець» вийшло таки оціночне порівняння, мабуть, тому, що математичні алюзії тут не лише парадоксальні, а просто неможливі.
Проте загалом треба ще раз наголосити на фаховості критичних суджень Віктора Мельника. Він має ґрунтовну філологічну освіту, добре знає українську літературу, особливо останніх трьох десятиріч, опанував класичну і новітню зарубіжну літературу, історію літературної критики, володіє літературознавчим інструментарієм, про що, зокрема, свідчить його вільне оперування відповідною термінологією, арсеналом засобів критичної думки. Чому на це мимоволі звертаєш увагу? Відповідь проста: чимало рецензій і відгуків, які з’являються новітньої доби в пресі, мають, так би мовити, самодіяльний, а в гіршому випадку самопальний характер. І йдеться тут наразі не тільки про повноту критичної обсервації, але й про обов’язкову об’єктивність, неупередженість і фахову сміливість критика. Отже, Віктор Мельник не боїться висловлюватися власне критично, завважуючи, скажімо, маргінальну тематику або штучну ускладненість письма чи вплив літературної моди на незміцніле письменницьке обдарування…
«Рефлекси» цікаво було читати, бо вони дають свою панораму літературного процесу в Україні і, як слушно зазначив Євген Баран, відіграють у ньому успішну роль провідника. Але не тільки тому. Їх варто читати і з погляду естетичного як вдале поєднання науки про мистецтво слова із самим мистецтвом слова.

«Вінницька газета» за 1 січня 2010 р.
«Вінницький край», № 1 за 2010 р.