Своєрідно сприймається друга збірка віршів вінничанина Віктора Мельника під назвою «Вишуки» (як і перша, побачила світ у Хмельницькому видавництві «Доля»). Присвячена вона пам’яті мучеників соцреалізму, і дехто в цьому вже хоче бачити позерство, крикливість авторської поведінки, його намагання прикувати до себе увагу як митця саме через скандал. Розмовляв із різними опонентами. Дехто категорично проти «повішених», сонетів навстоячки і навиворіт, дехто взагалі не розуміє циклу «Вірші на осцилографі». Нічого в цьому дивного: з українським авангардом навіть на філфаках вузів знайомили нас досить поверхово, із навішуванням певних ярликів щодо прихильників цієї манери письма. Знайомили себто так, щоб уже спочатку викликати внутрішній спротив до автора. Ми не знали кверофутуризму (футуризму шукацького) Михайля Семенка, протягом десятиріч замовчувалось це ім’я, як і Єлени Гуро, Ігоря Сєвєряніна. А на Україні, скажімо, Гео Шкурупія. Однак вірно підмітив той же Михайль Семенко ще на початку творчо-експериментальних пошуків (вірш «Я умру» датовано 12 червня 1917 року):
Я умру, але вмерти не можуть
Мої мрії-думки.
В них минуле сторожить
Білосніжні замки.
Не жалій, не сумуй... Літнім ранком
Сонце душу пригорне мою.
Обернуся я в краплю прозорим світанком,
І забудеш про мрію свою.
Повертаючись до попередніх роздумів, зауважу, що епоху всенародного «несприйняття» або суцільного замовчування талантів ми вже проходили. Навіть у Вінниці, з появою маркфутів (в основному російськомовні поети, яскравим лідером яких виступив незабутній Фіма Аптекман). Хтось тоді писав:
...Є над нами сонце-прапор,
І небо – Леніна чоло,
Бо дощ полив на щастя
Й радість нам,
XX-й з’їзд.
Бо після нього квітне райдуга
Воріт в майбутнє,
У комунізм.
Хтось тоді говорив: «Мені тільки п’ятнадцять, але я серйозно задумуюсь над своєю творчістю, особливо після промови секретаря ЦК КПРС тов. Іллічова». Або: «Ми рішуче відкидаємо і аполітичність. Мирного співіснування соціалістичної ідеології та ідеології буржуазії не було і не може бути. Обласний семінар поетів і прозаїків продемонстрував, що творча молодь Вінниччини гаряче підтримує партійну критику формалістичних викрутасів і виступає за велике мистецтво комунізму».
Ішов 1963-й рік, на якому звучали прямі заклики з уст митців йти на боротьбу, ставати на барикади. Лідер марксистів-футуристів Фіма Аптекман того тотального наступу на нього як на творчу особистість не витримав. І невдовзі покінчив життя самогубством.
Чому нас повинна навчити історія? Мудрості. Не знаю, як у вельмишановній Спілці сприймуть «Вишуки» Віктора Мельника (із двома яскравими збірками він поки що не член), але мені приємно повідомити, що спонсором видання другої книги виступило управління в справах молоді і спорту обласної державної адміністрації. Якби хоч на крихітку колишній обком комсомолу так таланти підтримував. Уявляю також, як обуриться пересічний читач, взявши до рук «Вишуки» і сприйнявши їх як... вибрики. Не будемо невігласами і не станемо отак зненацька нав’язувати іншим свої естетичні смаки. На все свій час, тим паче, що Віктор Мельник по суті реанімував український літературний авангард 1910-1920-их років і постмодернізм дещо пізнішої пори, котрі були насильницьки перервані ідеологами більшовизму. І це – не випадковість. Адже пригадую, як добрий десяток літ тому автор відкрив багато досить невідомих сторінок із життя та творчої біографії Михайля Семенка. Кілька разів зустрічався в Москві із його донькою Іриною Михайлівною – титулованим доктором філологічних наук. Для повної інформації додам, що ці тодішні починання Віктора Мельника благословив поет-академік Микола Бажан.
Тепер доцільно запитати: «Чи не позбавлена Семенкового впливу творчість Мельника?» Не позбавлена, хоч я особисто не знаю: добре це чи погано? Скажімо, певні асоціації із «кричущим» віршем Михайля Семенка «Тиждень» можуть виникнути після прочитання Мельникової «Пилки» (стоїть другим у циклі «Вірші на осцилографі»). Але ж суттєва деталь: тему він значно поглибив, політизував і осучаснив. Ось розгорніть сторінку тридцяту, і зрозуміємо, що кожен культ наших давніх і теперішніх вождів починався зі вселенського восхваляння, а потім різкого кидання у болото тієї чи іншої постаті (від Леніна до Горбачова). За таким принципом і написано вірш.
Або як лаконічно узагальнено симоненківський мотив: поема «Розповідь Федора Кравчука, колгоспного конюха, про те, як він майже сорок років перебував у лавах КПРС. Написана вона всього із одного вигуку: – Ех!..
Найсильнішим мені здається другий розділ – «Модерновий сонетарій», хоча у першому і третьому теж чимало гарних рядків. Традиціоналізму у цій збірці годі шукати. Проти традиціоналізму гарно виступив Віктор Мельник у вірші « Ку-ку-рі-ку!» Ось перші дві строфи:
Сподівавшись, що на краще зміниться,
Що на світі більшатиме правд,
Кукурікав Вася в центрі Вінниці,
Аж на вечір горлом захрипав.
Пропливала течія автобусна,
Люди озирались на бігу –
Він стояв, утвердившись на глобусі,
Руки   взявши рупором до губ.
Дещо перефразовуючи ним сказане, хочу акцентувати насамперед на тому, що другою збіркою віршів «Вишуки» Віктор Мельник міцно утвердився в поезії. І як авангардист, і як традиціоналіст.

«Камертон-Х», № 16 за 1993 р.