укр       рус
Авторов: 415, произведений: 44607, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2010.07.25


Василь Кузан

Знищення власної книжки подібне до самогубства



кажуть письменники брати Капранови, яким, разом із іншими літераторами доводилося публічно спалювати рукописи для того, щоб привернути увагу політиків до проблем книговидання на Україні. Але наша розмова з найвідомішими близнюками країни не тільки про проблеми, але і про багато інших надзвичайно цікавих речей, які надихають, створюють атмосферу, які допомагають і заважають, які підносять і убивають дух, які пробуджують і спонукають до дії… У світі подвійних стандартів подвоєна думка братів Капранових вселяє надію на єдність нації та її інтелектуальних лідерів.


-   Чи часто кожен із Вас думає про те, як би в даній ситуації поступив інший? Відчуття роздвоєння особистості часом не відчуваєте?

Ми не тільки думаємо про те, як вчинив би інший – ми здебільшого разом приймаємо рішення. Це важко пояснити людям, які звикли жити самі, але у нас процес обговорення ніколи не припиняється, ми постійно думаємо вголос, спілкуючись один з одним, оскільки звикли бути разом з першого дня існування. Тому у нас не роздвоєння особистості – а навпаки, об’єднання. Є особистість одного брата, є особистість іншого, а є спільна особистість, як об’єднує обох. Знов-таки, це важко зрозуміти тим, хто народився і живе сам. Певно, подібну єдність відчуває дитина і мати у перші дні після народження, коли ще не розірвано духовного та фізіологічного зв’язку між ними.

-   Ви є авторами багатьох проектів: «Зелений пес», «Книгоноша», «Друг читача»… Який із них вважаєте головнішим?

Безперечно, наш головний проект – “письменники Брати Капранови”. Власне, він і був причиною появи інших проектів. Так 1998 року, коли ми приїхали до України і вважали, що вже час познайомити читачів з нашою першою книжкою “Кобзар 2000”, з’ясувалося, що у нашій країні не видаються книжки. Зовсім. А отже довелося організувати видавництво. Потім ми зрозуміли, що видавати книжки можна, але немає кому їх продавати – і організували дистрибуційну компанію, почавши з каталогу книжок поштою “Книгоноша”. Потім зрозуміли, що книжці катастрофічно не вистачає інформаційного простору – про неї не пишуть, не говорять, не показують. Там з’явилася газета та сайт. Згодом постало питання молодих творчих сил – звідки їх брати та які перспективи сьогодні є для письменників та поетів, а отже ці думки вилилися у літературний сайт “Гоголівська @кадемія” gak.com.ua. Потім почався погром української культури, і ми взялися за “Україну – зону культурного лиха”. І так далі.
Ми б із задоволенням зосередилися виключно на творчості, але, певно, не вгадали з часом і місцем народження, отже робота сама нас знаходить. А може, це і на краще?

-   Ваші книги Ви пишете разом чи доповнюєте один одного у процесі редагування?

Будь-яка книжка народжується у обговоренні між собою. І поки ми не вигадаємо її,  триває процес голосного обдумування. Потім ми сідаємо до комп’ютерів – зазвичай для цього доводиться кудись поїхати, щоб решта справ не заважали творчості – і пишемо кожен свій шматочок. Потім міняємося шматочками і редагуємо їх, потім знову міняємося і редагуємо. Потім складаємо цілий твір і редагуємо його по черзі ще два-три рази. В результаті самі не можемо відрізнити, хто яке слово написав. Насправді романи створюються не на папері, а в голові, а наші голови з’єднані у одну, як би зараз сказали, мережу.

-   Вам більше подобається писати публіцистику чи романи?

Безперечно, більше подобається писати художню літературу. Але життя весь час підкидає теми та ідеї, які не втілиш у романі – хіба що взятися за антиутопії. Отже коли накипіло, ми сідаємо до клавіатури і пишемо свої думку. Виходить публіцистика. Ми вважаємо, що література має займатися вічними питаннями, а публіцистика – актуальними, тому хотіли б, щоб наші статті застарівали. Але, на жаль, більшість з них залишається актуальними й досі. Може, через те, що суспільство не встигає займатися головним, а зосереджене на нових моделях мобільних телефонів та політиці. А може, через те, що ми довго думаємо перед тим, як сісти до клавіатури і не пишемо на перші-ліпші теми, а намагаємося намацати больові точки. В результаті вийшла книжка “Закон Братів Капранових”, яка зібрала наші статті, які не втратили актуальності і, як ми розуміємо, не втратять її найближчим часом.

-   Спалювання рукописів публічно дало якісь результати? Наскільки можливим є вплив на ситуацію подібними акціями? Не тільки в культурі, в літературі, але і в житті?

Ми палили рукописи 2004-го року, коли Кабмін на чолі з Януковичем ввів ПДВ на вітчизняну книжку і практично зупинив процес видавництва в країні. Це був жест відчаю. Мабуть, тому він і подіяв – Верховна Рада швиденько взялася переглядати бюджет і за півроку ПДВ скасували. Щоправда, ці півроку простою відкинули вітчизняних видавців назад і в результаті галузь зупинилася у розвитку, але принаймні відновила свої позиції.
Подібні акції – право кожної людини. Письменник пише книжки і має право їх знищити. Гоголь свого часу так і зробив. Але це – щось подібне до самогубства. Зловживати самогубством не варто – це вже ознака психічних розладів. Так само, коли починають симулювати акції відчаю на поталу політичним цілям – виникають “псевдо-Майдани”, які калічать їхніх учасників морально і розбещують організаторів, бо політики потім вважають, що усіх людей можна купити і поводяться відповідно.

-   Чи правда, що рукописи не горять?

Неправда. Горять. Самі бачили. Крім того особисто ми втратили рукопис свого першого великого твору – роману “Адес”, попри навіть те, що він існував і в електронній формі. Чи згорів, чи шляк його трафив – хтозна. Але жалко.

-   Закон братів Капранових впливатиме на рішення Верховної ради?

Він уже впливає. Справа в тому, що цей закон не потребує голосування, так само, як закон всесвітнього тяжіння. Навіть якщо усі депутати  проголосують проти – все одно буде діяти. Ви бачите самі, хто у нас при владі і розумієте, що ці люди не зацікавлені у тому, щоб їхні виборці читали книжки – адже тоді вони не проголосують за цих політиків. Політика розраховує на неосвіченого, бидлуватого і некультурного виборця.


-   Наскільки життєво важливим є для Вас національне питання?

Національне питання – це насправді питання виживання людства. Адже зникнення націй призведе до порушення гуманітарного балансу, так само, як знищення тварин та рослин призведе до порушення балансу екологічного. Земля не зможе існувати, якщо на ній залишиться два-три види тварин. Так само людство не зможе існувати, якщо буде зведене до кількох національностей. Приклад – дисбаланс політичний – протистояння соціалістичного та капіталістичного світів, яка мало не призвело до катастрофи. Будь-яка поляризація веде до зіткнення і вибуху, це не ми вигадали. Отже для нас особисто, як людей зацікавлених у виживанні людства, національне питання є головним.

-   Виховані в радянській системі освіти наші люди середнього і старшого віку ще бояться слова «націоналізм». Чи може щось, або хтось кардинально змінити ситуацію?

Націоналізм – це нормальна реакція нації на загрозу знищення. У нашій з вами крові є спеціальні тільця – лейкоцити. Коли людина здорова, їх мало і це є показником, що вже гаразд. Але щойно з’являється ворожа клітина чи інфекція, кількість лейкоцитів стрімко зростає і всі вони кидаються на ворога. Обліплюють його і вбивають, хоч і самі гинуть.
Націоналісти – це ті самі лейкоцити, але для нації. Поки нація живе нормально, ніхто її не чіпає, націоналістів мало і вони не є агресивними. Але щойно виникає загроза здоров’ю нації, націоналісти активізуються, їх стає більше. Це – природній захисний механізм. Щойно Україна стане на ноги як країна, а українці як нація, кількість націоналістів зменшиться.

-   Судячи з Вашого кабріолета – ви є націоналістами…

Сподіваємося, це помітно не тільки, коли дивишся на кабріолет. Письменник, на нашу думку, має знаходитися на вістрі проблем суспільства – тільки тоді його твори матимуть цінність для людей, а не тільки для нього особисто. Але ми – націоналісти-практики. Ми намагаємося творити національну культуру, об’єднувати національну інтелігенцію, збурювати національну думку. Однак не займаємося політикою і агітацією. Агітація розрахована на публіку, яка не любить думати головою, а ми пишемо для тих, хто любить цей процес.

-   Як Ви думаєте, що найперше приходить людям в голову, коли вони читають назву Вашого роману «Розмір має значення»?

Саме для того, щоб люди не велися на стандартні асоціації, ми на обкладинці помістили гарну дівчину з гарними розмірами. І роман, власне, про те саме – про стандарти та національні комплекси, які не варто зводити до гасел, які завжди є суперечливими. Роман для тих, хто любить думати.

-   У чому полягає філософія хуліганського роману?

Філософія – це любов до мудрості. Ми закликаємо читача подумати над традиційними проблемами українців – як ми себе бачимо, як ми бачимо сусідів, де шукаємо відповідей на усі питання. Поміркувати та посміятися над комплексами неповновартості, які, на жаль, притаманні українцям. Ну і, звичайно, над тими ідеями, які сьогодні нав’язуються через інформаційний простір і є шкідливими як для людей, так і для культури. Зокрема, над ідеєю, що “гарна жінка” і “худа жінка” – це синоніми. Коли кожен філолог вам скаже, що “худа” – це синонім слова “погана”, до речі, у всіх мовах світу. Тим більше, коли йдеться про те, що нашим жінкам нав’язують думку, що вони є негарними. Це злочин.
Зрозуміло, що не всі захочуть зазирнути вглиб тексту і багато хто обмежиться поверхневим сюжетом, але те, що, наприклад, Марія Матіос казала нам, що роман і справді є глибоко філософським, надихає. Значить є люди, які розуміють світ так само, як і ми.

-   Ви часто хуліганите?

Якщо під “хуліганством” розуміти яскраву і незвичну поведінку – то часто. Якщо йдеться про крадіжки лампочок у під’їздах – то ні. Ми не любимо одноманітності і сірості. Ми намагаємося розбудити в людях цікавість до життя.


-   Важливіше хуліганити в книгах чи в довкола літературному житті?

Важливо, щоб літературу припинили сприймати, як занудство. Що там казати – при слові “українська література” у більшості людей, особливо молодих, зводить щелепи від нудьги. Наша школа прищеплює дітям ненависть до читання взагалі, а особливо до читання української класики. Як ще вдається – секрет, але діти, які ідуть до школи і хочуть навчитися читати, вийшовши зі школи, припиняють читати взагалі.
Тому ми намагаємося переконати людей, що книжка – це зовсім не страшно. Що книжка може бути цікавою і розумною одночасно.

-   Ви любите тварин?

Ми виросли в маленькому містечку, з дитинства годували курей, качок, кроликів, пасли кіз та корів. Тому тварин любимо – як живих, так і смажених.

-   Чому Ваш пес зелений?

Наш пес спочатку був жовто-блакитним, але п’яний друкар змішав фарби і з жовтої та синьої вийшла одна зелена. Крім того “Зелений пес” – це те, чого не буває, а ми дуже любимо займатися тим, чого не буває, зокрема популярною українською літературою. Ну і врешті є вірш Руданського. Так що ми даємо три різних версії – і читач сам може обрати потрібну.

-   Зовнішній вигляд, формат, оформлення книг, які Ви видаєте є нестандартним. Наприклад: «Кобзар 2000» потрібно читати з обох боків, «Vita nostra» Марини та Сергія Дяченків має суперобкладинку з вирізами, є у Вас серія книг із зрізаними правими верхніми кутами… Наскільки для Вас форма є виразником змісту? Якщо, звичайно, вони якось пов’язані.

Форма книжки – це спосіб привернути до неї увагу. Погодьтеся, що кількість і різноманіття сучасних книжок роблять роботу видавця дуже складною. Адже книжку спочатку купують, а потім вже читають, так що до тексту дійде вже потім. А спочатку читача треба змусити книжку купити. От  і стараємося разом з нашими редакторами та дизайнерами зробити книжку помітною. Звичайно, ми намагаємося, щоб книжку помітили саме ті читачі, на яких вона розрахована. Бо якщо оформити Дяченків, як дамський роман, користі з того не буде ані для читачів ані для Дяченків.

-   Меблі у Ваших квартирах схожі на книги?

Меблі у нашому будинку схожі на меблі. Ми любимо старі речі – забрали з маминої хати старий буфет, скриню, поставили їх у вітальні та використовуємо. А книжки є у великій кількості і на роботі, і вдома, вони хаотично розкидані по всьому будинку.

-   Хто із сучасних письменників є для Вас авторитетом?

На жаль, днями поховали Павла Загребельного. Мабуть, він був для нас авторитетом – не стільки, як письменник, скільки як людина. Нам довелося з ним спілкуватися особисто – це був справжній патріарх. Зараз місце вакантне – при всій повазі до старшого покоління, жоден з них не має потенціалу для того, щоб стати авторитетом у всіх поколінь. Хіба що Ліна Костенко здатна, але через особливості її характеру, спілкуватися з нею досить таки складно.
А з наших товаришів-письменників ми поважаємо усіх і прислухаємося до них у тих питаннях, де вони є визнаними авторитетами. До Матіос – у царині життєпису, до Забужко – у філософії та культурології, до Куркова – у просуванні за кордон, до Андруховича – у поезії.

-   Кого із письменників розкручуєте тепер? Хто і з якими книгами стоїть тепер у черзі на видання у Вашому видавництві?

Криза наклала відбиток на видавництво – у січні ми надрукували тільки дві назви. Подорожчала поліграфія, папір. А отже процес видання нових книжок сильно загальмувався. У нашому видавництві усі письменники рівні, ми до всіх однаково уважні. Інше питання, що Дяченки, наприклад, самі працюють над собою і над своєю популярністю, а дехто вважає, що все мають принести видавці на блюдечку з блакитною облямівкою. Люди не хочуть працювати, а мріють прокинутися знаменитими, а це можливо тільки у тому випадку, коли знаєш, з ким лягати спати.

-   Чи важко Вам двом дійти згоди при прийнятті важливих рішень?

Важливі рішення не бувають легкими. Люди самі з собою сперечаються, коли їх приймають. Дійти згоди з собою для одинака – все одно, що нам дійти згоди між собою.

-   Чи важко Вам руйнувати стереотипи? Який із стереотипів намагаєтеся зруйнувати тепер?

Стереотипи складалися роками, а руйнувати їх доводиться за один штурм. Але бувають корисні стереотипи, а бувають шкідливі. Наприклад, що українська література є занудною – це шкідливий стереотип. Ми, наприклад, взялися зараз видавати українських класиків у спеціальний спосіб – щоб вони ніяк не нагадували класику і не лякали дітей. Щоб дитина прочитали книжку, а тоді здивувалася: “Невже це та сама Ольга Кобилянська, що ми її вчимо у школі?”

-   Знайти в Києві Ваш офіс – завдання не із простих. Таке розташування надихає Вас на створення нових романів з детективно хуліганськими сюжетами?

Розташування офісу – це питання не симпатій, а грошей. Київ – дороге місто, тому ми сидимо там, де маємо можливість, зокрема зараз на заводі біля Пташиного ринку. Але у цьому є й свої переваги. Нас складно знайти не тільки вам, але й контрольним органам.

-   У Вас є комплекси?

Діагностування – це справа фахівців. Не хочемо відбирати хліб у психотерапевтів та займатися самолікуванням. Поки що наші комплекси нам не заважають, а отже нащо їх тривожити?

-   У діловому світі Ви відомі принциповістю і вмінням дотримувати слова. Які ще чесноти вважаєте важливими для себе і для ближніх?

Ми намагаємося дотримувати слова, бо вважаємо, що спочатку все-таки було слово. На жаль, в Україні це не досить розповсюджена точка зору. Тому людей, які відповідають за сказане, ми поважаємо і намагаємося підтримувати стосунки.
Але в нашому віці і при нашому життєвому досвіді треба вміти спілкуватися з людьми, незважаючи на їхні недоліки, тим більше, що ці люди дарують нам себе як героїв. Отже вивчення людських недоліків – це робота письменника, і тут уже не можна гребувати. Нам доводилося спілкуватися і з політиками, і з попами, і з убивцями, і зі стукачами – отже тут важливо тримати свою мораль неушкодженою, як лікар-інфекціоніст, який не хоче заразитися.

-   Розповісте свій улюблений анекдот про близнюків? Чи, може, найкумеднішу ситуацію, яка траплялася з Вами, як з близнюками?

Ми не знаємо анекдотів про близнюків. А кумедні ситуації з нами припинили траплятися років зо п’ять тому – коли Україна довідалася, що нас двоє. До того ДАІшник міг просто з цікавості зупинити – що це, двоє однакових в машині? На початку нашої кар’єри в Україні міліція взагалі нами часто цікавилася – обличчя знайомі, але ще не пам’ятали звідки. Питали: “Ви не в розшуку?”.

-   У дитинстві Ви мінялися ролями виступаючи один за одного. В цьому я не сумніваюся, бо у мене сестри-близнючки. Вони, бувало, здавали екзамени одна за одну, бо були однакові, і навіть мама могла переплутати їх. Яка ситуація могла б змусити Вас виступити тепер один за одного, один в ролі іншого?

Ви не повірите, але ми не складали іспити один за одного, бо вчилися завжди на відмінно. Один раз, коли у Віталія був апендицит, викладач сказала Дмитрові: “Знаю, як ви вчитеся, тому як ти складеш, так і йому поставлю”. Так воно надійніше, ніж мінятися. Боролися один раз один за одного, бо один травмувався, а здавати фінал просто так не хотілося.

-   Ви ходите в гості один до одного на день народження?

Ми живемо в одній хаті і тому не ходимо в гості один до одного. Ми усі свята святкуємо разом.

-   Які ще свята вважаєте родинними?

У нас така велика родина – двоє чоловіків, дві дружини, четверо дітей – що нас не дуже часто запрошують в гості. А отже усі наші свята – родинні. Ну, звичайно, окрім Водохреща, бо Дніпро у нас вдома не тече.

-   Вітаючи письменників з Новим роком Володимир Яворівський, серед іншого, побажав «Хай світлими завжди буде Ваша Душа, Розум і Чоло». Яке найоригінальніше побажання дарували Ви близьким людям останнім часом?

Тости – це питання експромту. Є натхнення – є побажання. Ми не колекціонуємо вдалих фраз, але маємо про запас універсальне побажання: Жінкам бажаємо пам’ятати, що Чоловіка створено за зразком і подобою Господа, а значить коли вони йдуть проти волі чоловіка, вони фактично ідуть проти Господа. А Чоловікам бажаємо пам’ятати, що їх Господь творив за своїм зразком і подобою, а Жінку – без зразка, без подоби, отже Жінка – це перше справжнє диво.

-   Що хочете побажати своїм читачам і братам по слову?

Читачам бажаємо не забувати читати книжки. Нас часто запитують: як можна допомогти сучасній українській літературі. Дуже просто – зайдіть до книгарні і купіть книжку. Це найкращий спосіб. А якщо ви будете робити це щотижня, українська література розквітне, от побачите.
Братам по слову – знов-таки нагадаємо що ми є творцями, а значить, подібно до великого Творця, маємо творити світ навколо себе. Творчістю, думками, вчинками – кожен з нас творить свій світ і яким він буде, залежить тільки від нас. Отже будьте творцями свого світу – інакше вам доведеться жити в чужому світі, а це дуже і дуже незатишно.


                  запитував Василь Кузан



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании