укр       рус
Авторов: 415, произведений: 44604, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2010.05.28


Йосип СТРУЦЮК

ЩЕМЛИВА ФЕРМАТА ІГОРЯ ПАВЛЮКА, АБО Ж ВІН СЬОГОДНІ ПРОСТО ЦИМ ЖИВЕ


Піду у світ, немов Сковорода.
За тихий Місяць сум свій заховаю.
Я душу зразу чортові продав,
А того чорта віршем називають.

                                                                                                                     
Ігор Павлюк


Як сьогодні бачу це лагідне й тепле червневе надвечір’я. Ми з батьком на станції Рожище зійшли з поїзда, а точніше позіскакували з розбитої снарядом платформи. Батько почав розтирати ногу, бо, мабуть, од довгої їзди стерпла. Треба було лежати день і ніч біля широкої діри, що зяяла посередині платформи, на якій возили, мабуть, руду і заступити своїм тілом мене, аби, бува, від раптового поштовху поїзда не скотився в ту діру на шпали.
Все це зараз позаду. Боже, яке щастя!
Ми йдемо селом. Тепер я відаю, що це – Кременець. Наш шлях перетинає дорога. Переходимо через неї якраз на перехресті.
А потому під деревами виходимо в поле. Батько, видно, знає, куди йти, бо йому описав дід Василь маршрут. Навіть стрілками позначив. Я нічого не відаю і йду за батьком, бо як хочу порівнятися, то вступаю в болото: очевидно, що тут недавно пройшов дощ.
Але я не про те думаю. Я вслухаюся в пісню таку знайому, таку рідну, що лине десь спереду, наче кличе нас до себе:

 Ой там старий батько окопи копав,
він здалека бачив, як стрілець упав.              
Він ся приближає, він ся приближив,
він ся приглядає, а то його син.


Батько, видно, теж не витримав і повертається до мене:
– Чуєш, як співають?
– Чую.
– Як у Стрільцях (1), правда?
Тоді ще, мабуть, і батько не знав, що і в Глинищах, і в Ужовій, де мешкали наші рідні, повно переселенців із-за Бугу. У Глинищах – мій дід Василь із бабусею Настею і дядько Антін із тіткою Ольгою і моїми двоюрідними братами Володькою і Віктором; в Ужові – Ігореві дід Олесь, бабця Тацька (Танька) з дочками Софійкою й Надійкою. Глинище з Ужовою – поряд. Це про них Ігор згодом скаже:
                 
Мов грішні наречені килими,
Так два села трясуть зелене поле.


З-поміж усіх Ігорових найближчих родичів особливо виділявся прадід Герасим. Широкоплечий, коренастий. А як вийде в колгоспне поле жито косити чи на Фридриківку траву, то стає тільки попереду всіх. Навіть за сімдесятилітнім ним ми  (всі інші й молодші) не встигали і гуртом силоміць відправляли його в кінець косарської вервечки. Тоді Герасим погрожував, що ноги нам косою пообтинає. І, може, був би так зробив, якби ми йому знову не дозволили попереду нас стати.
Зовсім протилежної натури був зять Герасима – Олесь. Чоловік тихий, податливий і неговіркий. Він навіть у тракторній бригаді не спився, шанував дружину, глибоко в душі, напевне, тішився дочками. Бо й мав чого. Дівчата виростали гарними, стриманими, добре вчилися в школі. Од старшої (йдучи на клас пізніше) я переймав підручники, яких на той час було обмаль, Надійку знав менше, бо вона від мене була молодша на років п’ять. У  той час, коли вона подалася на сільські вечорниці – це незабутнє явище, – де дівчата найкраще знайомилися з хлопцями, я вже кінчав науку в місті і збирався працювати у далекому від дому селі, де Йов Кондзелевич натхненно вивершував Божі лики. Ото ж, коли Ігор якось мене запитав «А якою була моя мама?»,  небагато йому міг повідомити. Опріч усього, я був ошелешений таким запитанням і розумів, як тяжко людині, котра не пам’ятає своєї найдорожчої.
Ця звістка потрясла тоді не лишень Ужову, а й увесь район. Про неї говорили і через місяць, і через рік, і… А я згадував, як Надя підійшла до мене в автобусі, що курсував за маршрутом Луцьк – Торчин і повідомила: «А ти, Йосипе, мого кавалера, певне, знаєш. Його звати Зінько. Він заходив до Віктора Франчука в гуртожиток, де і ти в той час жив».
Було таке. І Зінька добре пам’ятаю. Скромний сільський хлопець, од котрого видавити слово було не легше, ніж олію з макухи. Але на той час мені осточортіли велемовні стукачі, і я навчився симпатизувати мовчунам. Отже, я щиро признався Наді: «То гарний хлопець! Виходь за нього заміж» – не задумуючись, запропонував, буцімто мене хтось найняв бути звідником. Дівчина тільки усміхнулася:«Мабуть, що вийду». «І добре зробиш».
І Надя Вовкотруб вийшла заміж.
І через рік народила дівчинку.
І ще через рік хлопчика.
І…
Але про це сам Ігор уже сказав.
«…Із десяти днів я круглий сирота: через фатальну помилку лікарів померла моя, народивши мене, мама… батько в горі жив окремо… а я дитинував із дідами-прадідами маминої родинної лінії – холмщаками, примусово викорчуваними з рідної землі і поселеними на Волині, які навчили мене молитися і радіти життю, яким би болючим і нестерпним воно не було».
Це, так би мовити, констатація факту. А мені хотілося б ще навести вірш.
         
Котенятко плаче за вікном.       
А над ним, як мама, тужить осінь.
Котенятко вицвілим листком
Теплоти і ласки в когось просить.
         
Підгрібає лапкою траву
І до себе горне шепіт квітів,
А в очах тримає ще живу,
Поки що дитиннну, зелень літа.
         
Мокрий вітер, наче скрипалі,
Ріже шубку і у вуха віє.
Лиш торкають криком журавлі
Куций вус пухнастої надії,

Що з морозним дзенькотом притьмом
Добрий хтось до нього вийде з лісу,
Де туман збігає молоком,
Пиріжком лежить у небі місяць.


Це – про те ж саме. Тільки вже устами Павлюка-поета.
Признаюсь, я довго не відав, що мій родич пише вірші.
А коли дізнався – то не здивувався: в моєму роду вже двох чи трьох пробувало римувати і, треба сказати, особливими талантами не зблиснули. До того ж на той час я по горло був ситий кон’юнктурними агітками початкуючих авторів, котрі відвідували очолювану мною літстудію, і тому поставився до Ігорових  одкровень трохи скептично. Тим більше, що своїм першим віршем він підніс букет квітів до пам’ятника воїну, якого я не міг уже назвати визволителем. Крім того, як краєзнавець, я, давно розшифрував для себе «подвиги» так званої луцької підпільниці-комсомолки Паши Савельєвої, яку вирішив оспівати Ігор.
А час ішов. Ігор Павлюк без особливих зусиль і без так званого на одній шостій суші блату поступив у престижне Ленінградське вище військове інженерне училище, де готували кадри для самого (подумайте тільки!) космічного центру Байконур, і без особливого жалю вже на другому курсі різко й ризиковано розпрощався з навчальним закладом. Тітка Софія, відома в районі вчителька, скаржилася мені:
– Ти бачиш, що зробив? Чи то має чоловік клепку в голові?
Я не відав, що їй відповісти, бо сам колись піддав великому сумніву свою військову кар’єру, котра в чиїхось устах у кінці тунелю повинна була мені засвітитися. Не буду казати, що я відповів родичці, а краще надам слово самому винуватцю.
«…зрозумів письменництво, як свою долю, спосіб свого душевно-тілесного битія, коли вчився в Ленінграді (Санкт-Петербурзі) у військовому училищі у вісімнадцять років, тому і вперто і тяжко (не відпускали півроку) залишив його, бо відчув непереборний потяг до Поезії: на рівні життя-смерть. Хоча тоді просто так залишити армію було неможливо – і мене етапом послали в тайгу забайкальську – відбувати покарання… будувати воєнну дорогу як зека… Там Поезія і врятувала те, що називають душею».
Ігор писав у забайкальській тайзі, будуючи автомобільну дорогу разом із в’язнями.
Писав на Волині, працюючи в районній газеті. Я можу ствердити, що то значить, бо сам працював по-сусідстві з Ігорем в такій же газеті. Газети, як солдати, гімнастерками не відрізнялися в час «неповторний, невмирущий. Хто ж від нас на світі дужчий?».
Писав, коли навчався у Львівському державному університеті ім. Івана Франка  на факультеті журналістики, який закінчив із відзнакою, як і перед тим Доросинську середню школу.
Потім  устиг об’їздити всю Америку, в Нью-Йорку працював у пивному барі – ким би ви думали? – «монахом». Цікаві з цього приводу міркування Бориса Олійника: «Тим глибша поетова любов до материнства, яка, мов журавля, невтолено повертала його з усіх доріг на отчі пороги, на рідні креси. І при всьому цьому, він ніколи не рвав на собі вишиванку, не кидався в сліпу апологетику, в таке собі загумінкове когутство: хоч, мовляв, воно ніщо, але наше. Ігор Павлюк по-синівськи шанує і своє родове гніздо, свою Україну з усіма принадами й вадами».
Якось у неділю він приїхав до Луцька і з певним літературним доробком зайшов до мене. Уважно вислухавши його, я зрозумів, що Ігор перебуває під потужним пресингом метафор і порівнянь відомого російського поета-імажиніста, і уперто шукає себе в слові, в окремих строфах провалюється, а в окремих таки знаходить. Як от:

А лелека з вирію
Розмахом крила
Шлях далекий зміряє
До мого села.


Або ж про корову:
       
На одному розі в луг несе тумани,
Другим котить в небо сонця диск,
А хвостом на пашу підганяє ранок,
Що на груші дідовій повис.


Поетичний почерк Ігоря Павлюка формувався в процесі праці і не скажеш, що легко. Якось він задекларував, що поезія – це його релігія,  і відразу багатьох читачів спантеличив, заявивши:
       
Вірші довгі, як жіночі ноги
Кров’ю серця й кісткою руки
Під диктовку стомленого Бога
Пишуться, звичайно, на віки.


Погодьтеся, таке несподіване порівняння може виникнути тільки в голові «монаха» з нью-йоркського пивного бару.
В іншому випадку, як і треба було сподіватися, читач уже натрапляє на зовсім інше:

Бідна, рідна, проклята країно,
У якій нема чого втрачать,
Ні тебе змінити, ні покинуть,
Стерши кров’ю в паспорті печать.


Така критика або ж самокритика – доволі ризикована. Тим паче, коли вона торкається любові до Вітчизни. На те звернув ще увагу наш довголітній сибірський в’язень Павло Грабовський: «Майте на увазі, – писав він, – не тільки той любить свою країну, хто часом захвалює та не зводить з неї зачарованих очей, а також і той, хто часом кляне і ненавидить, як би йому гірко се не було».
Треба відверто признатися, що наша національна самокритика має свою тенденцію. І ця тенденція  відома: хто зважувався на такий крок, піддавалися нещадному загальному осуду. В першу чергу мусимо згадати тут Панька Куліша, Івана Франка, Євгена Маланюка. Ця відверта реальність, як видно, не вичерпала себе й досі.
Тема зрадництва рідного народу – особливо акцентована тема в творчості Ігоря Павлюка. Думаю, він знає, скільки лиха наробив у селі запроданець, що від імені українського повстанця грабував людей в 50-их роках минулого століття, і тим посіяв певну недовіру до національно-визвольного руху серед частини не тільки його односельців.
Іноді, щоб надати цій темі більшої значущості, поет спирається на біблійні мотиви. Як от у вірші «Христос»:

Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.

Владу «ругають» земну і небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескували ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…


Як на мене, то темні сторінки нашої волинської минувшини  досить переконливо передає така картинка:
            
Лиш під вечір глибоко й тривожно          
 В завірюху сови закричать.
 Темно. Страшно.
 Плакати не можна.
 Можна тільки думати й мовчать.


Та поет не мовчав би й тоді, якби думав. А думати Ігор уміє, як і весь його чесний селянський родовід.
Поезія Ігоря Павлюка – це не лишень поезія. Це – й глибока філософія, закорінена в історію народу, котрий втратив свою незалежність і упродовж століть уперто виборює її. Кажу «виборює», бо ті окремі проліски свободи, то ще не явні ознаки незалежності, а радше залежності як від чужоземних посягань, так і від од доморощеного капіталу. Хочу прямо сказати: Павлюк в політиці орієнтується доволі неокреслено, але, як поет, інтуїтивно намацує її під шкурою своїх несподіваних тропів. У нього точка опори – правда, больовий поріг – високий. Смислова потуга висловлюється іноді прямолінійно, але не декларативно, частіше натяками, зближенням, я сказав би, нюансуванням. Іноді за позірною простотою простежується тонка гра з підтекстом, ірраціональна інтерпретація факту чи події або ж афористичний лад вираження думки..
Взагалі, міркувати про поезію це все одно, що намагатися розводити кисіль водою, чи на своє уподобання перемалювати схід сонця.
Розумію, що про поета треба говорити без пафосу. До цього врешті-решт мене зобов’язує і статус родича. Хай не близького, але й не такого вже далекого. Треба дивитися в обличчя його віршів, бо вони – це, що не кажи, а й обличчя самого поета, котрий уже встиг себе задекларувати одним із найбільш цікавих серед великої когорти нових перспективних імен.
Здається, найбільш точно про нього сказав мій давній знайомий і незабутній Микола Вінграновський: «Ігор Павлюк – поет, у якого нема зазору між словом і серцем». Врешті, яким повинен бути справжній поет? Інших  не поважають. Навіть коли їх нині дехто виправдовує, посилаючись на ситуативні часові реалії, забуваючи при тому, що й тоді не всі зривали горло під акомпанемент чужої балалайки чи розпочинали відлік часу з ударів кремлівських курантів.

Гнуться верби, степом бродить вітер,
Тут козацька воля і орли.
Я люблю вас, гості цього світу,
Ми це свято разом відбули.
         
Та допоки серце б’ється часто,
Ти кохаєш і коханий теж,
Все таки вартує хвиль нещастя
Світ оцей, в якому проминеш.


Отака Павлюкова амплітуда і спробуй їй заперечити.
Ясна річ, спробувати можна, та чи варто?
Образна палітра Павлюкових творів часто шукає своїх джерел у народно-лексичному словнику, відкриває його глибинні ресурси семантичної поліфонії, її духмяної чарівності. Тому не дивно, що тут на кожному повороті чи перехресті думки зустрічаємо верби й тополі, вишні й клени, чорнобривці й любисток, волошки й верес, черлені щити й козацькі шаблі і нарешті степ та Дніпро, що об’єднує Україну разом із Шевченком обома берегами.    Щоправда, іноді у творах Павлюка спостерігається козацько-махновська вольниця, але це вже не хист, а радше темперамент, який передався від прадіда Герасима.

Нерви твої вологі,
              мов під корою тополі,
Пісня твоя крилата,
                мов ласка долі.
Дзеркало твоє –
               шабля, гола, як правда.
Хто Ти – не знаю,
                але ітиму до тебе завжди.


Це, якщо хочете, – кредо Ігоря Павлюка. І він на тому стоїть і стоятиме, допоки «Стоїмо на землі, у ярмі винуваті…». Допоки «у калиновім гробі історія спить».
Іноді він себе позиціонує напівжартома:
       
Страшно вмерти хлопчиком русявим…
Ні, не страшно.
Сумно тільки так.
Серед гордих, світлих, величавих
Хлопчик був поетом на дурняк.


«На дурняк», Ігорю, можна лишень випити. І то в Ужовій.
Поетами «на дурняк» не стають. Ти це добре знаєш.
Щоправда, я не хотів би читати у молодих поетів і такі сентенції:

Летіти в ніч на гойдалці
Уже не довго.
Потерплю.
Прийме земля мене –
Й загоїться.

А камінь зватимуть          
Павлюк.


Такі пророцтва, Ігорю, передчасні, бо як ти сам писав, «українським поетам не можна вмирати рано».
І взагалі-то в мене до всілякого роду пророцтв своє ставлення.
Тут мені ні Нострадамус, ні навіть наш великий Кобзар  не авторитет із його
         
Погибнеш, згинеш, Україно,          
не буде й знаку на землі.


Я переконаний, що цього ніколи не буде, бо в нашій хаті:
       
Я не можу вибратися з казки.
На плиті збігає молоко.
Сонце ллється в хату жовтим маслом
За шовковим теплим колобком.
         
Стіл, на нам – «Кобзар»… буханець хліба,
Сир, терпкий калиновий вінець.
Дід махорку на столі розсипав
І у вуса всіх чортів кляне.
         
Із дверей показує свій писок
Кіт старий, немов лінивий піп,
І колише ще нова колиска
Спогади рожево-голубі.

За вікном заходить «на погоду»
(Каже бабця) Сонце у траву…
Ні… Я це не згадую сьогодні.
Я сьогодні просто цим живу.


І живи собі на здоров’я!
І пиши, Поете!
А я сьогодні подумки йду тим же шляхом із Рожищ, що й у далекому червні 1946 року.
Щоправда, сьогодні мене голод не жене з далеких запорізьких степів.
Мій шлях, як і колись, у Кременці перетинає дорога.
Переходжу, як і тоді, через неї на перехресті.
А потому під деревами виходжу в поле.
Я дуже хочу почути знайому з дитинства пісню, а праворуч замість неї бачу цвинтар.
Якби я зупинився на цьому цвинтарі, то міг би відшукати багатьох знайомих.
Але я цього не хочу.
Чому?
Тому, що я їх, повірте, бачу й чую живими, і хочу бачити й чути доти, доки вертатимуся не тільки в своє дитинство.

25. 05. 2010

(1)  – Стрільці  – рідне село автора на Холмщині.



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2024 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании