Опубликовано: 2006.11.17
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
ПОЛІТ У ГЛИБИНУ
Він так інтенсивно проживає себе у слові, що, попри строкатість віршів, лишається враження одного тексту.
І тільки дві драматичні чи, за його означенням, драматизовані поеми вносять поправку у це сприйняття.
Воно ж — зумовлене поривчастістю й наступальністю, вторгненням у чорновики й чистовики повсякдення з явним наміром переписати їх по-своєму.
Все, як і належить у пору зрілості при доброму здоров’ї і відчутті повноти життя, де кожен прожитий день не тільки підтверджує торжество законів логіки, а й з легкістю їх спростовує.
Ігор Павлюк із тих поетів, які не поневажують тих законів, а якщо й легковажить ними, то ця легковажність під його пером найчастіше обертається на позитив: поезія кидає рукавичку логіці і замагає.
Так воно і має бути в поета.
Ця лірика — мовби повернення до втраченої мови молодої відкритості, вольового напору, ще не розтраченої енергії.
На тлі занепадницького шамотіння, натужного блазнювання, безплідного іронізму й цинічного стриптизу розуму — декларація як виклик:
Кипить цей холодний, не ніжний до серця час,
Божки нерозп’яті на всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не значить.
Поет нагадує аксіоматичне: життя — боротьба, захоплюється сильними, зізнається: “Я надто життя люблю”.
Подібне таке поодиноке у нашій поезії, а в цільності своїй чи й присутнє, що на нього відразу ж звертаєш увагу.
Чимось павловасильєвським і водночас близьким, лінокостенківським, спорадично озивається це письмо, попри очевидні “некаліграфічності”.
Починаєш поступово перейматися цією вітальністю, готовністю до бунту.
Слово “бунт” з повторюваних. У різному контексті, і не завжди в мажорному. “Давно у церкві сказано “Амінь”, а бунт лиш починається у венах”.
І хоч метафора винесена в назву книги “Бунт свяченої води” не видається переконливою, і занурення за “кров’ю голубою” під знаком запитання — наголос важливий для розуміння.
Ми не вмієм інакше жити!
Ми не хочем співати в хорі.
Сказано ніби від імені покоління, а насправді від себе: спротив знеособленню в житті і в творчості.
Але сіль метафори бунту в іншому.
Мало нас, хто знався на корінні...
Вовчу ніжність приховавши десь.
Наші душі небесами тільні.
Наше тіло душно молоде.
Нам боліло щастя підреберне.
Кожне літо — наче юна кров.
Корінь кроні золото наверне,
До основ потягне, до основ.
Український поет знається “на корінні” більше у больовий спосіб: минуле й сьогодення однаково до нього безжалісні. І немає доказів, що час і в третій своїй іпостасі не буде таким самим.
Пісня в горлі.
Вічні передгрози.
Вічна віра.
Вічні нетепер.
Тут, як і в багатьох: про своє. Кровоточиве, шрамоване, хронічно недоладне, розпрокляте, і — невідривне від сонця.
Але — важливий тон і підхід.
Батьківщино, пристане остання,
Рідна хатко на одній нозі...
..............................................
Треба бути шабельної вдачі,
Щоб тебе любити і прощать.
Заждалися на поета шабельної вдачі. В імперську епоху шаблю тримали одинаки. Зокрема, рука жінки. Вони виконали своє призначення.
В епоху фатаморганної незалежності — самі плачі, шабля в піхвах. Та й не завжди зрозуміло, проти кого її оголювати. Ворожий стан мінливий і вислизаючий: двоїться, троїться, постає в різних подобах.
Тили ж, як і віддавна, не захищені:
Жили на колінах.
І вижили так.
Не померли.
Ні шляхти немає, ні бунту ж...
Дуелей і то...
Сусіди і зайди нас в карту історії втерли.
Росли горизонтом —
Мов тіні під білим мостом.
Смиренні і злобні,
З волоссям, фарбованим кров’ю,
Поранені в себе,
Сумні, як чорти у раю.
Об’єднані в зграю
Лише материнською мовою...
На жаль, ой, на жаль,
Я себе серед вас пізнаю.
Не прискіпуймося до окремих рядків. Звернімо увагу на останні і не квапмося з висновками. Поет у подальшому все ж сподівається хоч раз “присердечити”, повстання “проти себе, пропащого”, і таки взяти ношу на крила.
Вірш прямолінійний, прямолінійність виправдана — лірика. Гірше зі сподіваннями.
Де той, хто вдарить райськими дверми,
Великим серцем пекло відсторонить?
Такі вигуки-запитання в небезпечній близькості від ламентацій. Але останні можна й загнуздати. Захиститися, скажімо, удаваною байдужістю. Удаваною, бо забагато гіркоти.
Україно,
Здрастуйтє і sorry.
Жити лінь і помирати лінь.
Жест самооборони.
У віршах поета про провінцію і колонію, у розмежуванні ним цих понять вчувається уже знайоме, але й там, на якихось витках словесної спіралі, де ледь помітно, а де й демонстративно, вступає в дію індивідуальне.
Провінцію ще можна полюбить.
Вона болить.
Її пізнаєм, зважим.
Вона у серці рідним защемить,
Нехай міщанським,
Але нашим, нашим!
Колиски тут, могили, ковила...
Є завжди шанс для вітру, для сльозини.
Брова дівоча...
Зламана стріла.
Провінція —
Це втома Батьківщини.
У циклі-поемі “Степ” подекуди вловлювані інтонації учителів замагаються зміщенням плану. Автор зводить впритул Будду й Мамая, Велике Небо і Великий Степ, щоб зрештою завершити фатально недосяжним:
А горизонт – як проклята струна...
Ніхто на ній і ноти не зіграє.
У циклі “Село ХХІ. Ретромодерн” поет скаже про те, що знаємо, але пригляньмося, як він це робить.
Тут щастя вимірюють
Кількістю пляшок горілки.
Весілля справляють ще в тому,
У тому дусі...
Якийсь містицизм еротичний,
Такий ще хіба в індусів.
Вітер до вод припадає —
Втопитися хоче. Не може.
У небі вогонь сміється.
Дай йому, Боже, Даждьбоже.
Сльози. Вода свячена.
Зірка і хрест над ними.
І журба внутрівенна
Із дверми голубими.
І далі — про Чумацький Щлях “асфальтово-шовковий”, що “дзвенить, як нерв”, про “щось під серцем винно-винувате”, яке — навік.
Я ж запалю багаття над рікою —
Воно й попустить...
Легко на душі.
Село селом.
Біда собі з бідою.
А ми — собою.
Як і комиші.
Тут можна було б поставити крапку: комиші гнучкі й вічні. Але триптих завершується непередбачуваним і значущим:
А тут
Димом пахне,
Солодким, як чорноземи.
А там — бензином і кров’ю,
Куди ми ідемо.
Здорово. Повчальність рясної цитації: неабиякий поет не говорить абияк про серцевинне.
Попри ризиковану однолінійність (шабельна вдача?), Павлюк хоч і збивається вряди-годи на банальності, але — не на штамп: самостійність і контрольованість беруть гору.
Неприйняття Америки (їй присвячено два цикла) — це реакція з іншої галактики на країну “без дитинства”, де поезія “просто душевний спорт”, де
...кругом — голий бізнес:
порожньо-стара солома —
І провалля, в яке спішимо, наче гонять нас.
“Ліпше бульбу з лушпайками їсти там,
де народжений, вдома”,
Ніж тікати від себе в простір...
Вже ліпше — в час.
Формула: “Чужина — то усе, чого не торкнувся Бог” — психологічно точно передає стан відчуження.
В американському щоденнику, як і в інших віршах цього яскравого за характером сприйняття лірика, вловлюється епічна інтонація. Він і сам це знає за собою.
Вже лірика моя за епосом скучає,
Мов золоту траву мій срібний косить дід.
Комп’ютери й шаблі однаково минають,
Приходять молоді.
Минають молоді.
Елегійність і зміст цього вірша, як відмова від бунту.
Не агітуй мене вже за ніяку владу...
Бо прадіди мої за всякі кров лили.
Уся печаль моя —
Від зір до листопаду,
Від цвіту до золи.
Що ж, і гострі шаблі надщерблюються об незрушні брили українських проблем.
Промовиста ознака книги — афористика, що трохи дивно, як для темпераментного лірика, у якого імпульс, здавалось би, мав передувати логічній мотивації.
Не знаю іншого поета, окрім Ліни Костенко, де налягання смислами носило такий би послідовний характер.
Афоризми від Павлюка.
Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.
..........................................
Той, хто до ласки доріс,
Доріс до битви.
..........................................
Що смішне, те трохи і страшне.
Те, що поламається, не гнеться.
..........................................
Лиш тим не сумно, в кого ще нема
Вітчизни і неправди за собою.
..........................................
Життя — весна: зацвів — і відійшов...
..........................................
Не було б у світі смерті й суму —
Не було б причини веселитись...
..........................................
Доріг до пекла багато, до раю ж одна дорога.
І та обірватись може, як на струні струна.
Уже з цього ряду видно, що формули різноякісні. Навіть з урахуванням того, що в контексті вони увиразнюються. Напрошується зіставлення.
Афоризми Ліни Костенко — це чиста лінія строгої епіки і “напівстрогої” ліро-епіки. Там вони підготовлені подієвістю, ситуаційністю, поступовістю доказів, їхнім художнім, логічним і психологічним обґрунтуванням. Максима виростає з тексту, як плід, наро¬дженню якого передувала підготовча робота. Падає він вже на окультурений ґрунт читацького сприйняття. У такий спосіб досягається максимальний ефект повторного “проростання”.
У Павлюка афоризм незрідка випереджає цикл підготовчих “весняно-польових” робіт. Принаймні вони не явлені зору або ж явлені частково. Прагнення якнайшвидше “припечатати”, “загнати цвях” призводить до втрат важливих проміжних ланок.
Практика вразлива навіть тоді, коли формула має самодостатню цінність. Їй бракує аури. Виникає сумнів, що вона законна власність, складова тексту, а не стороннє тіло.
Мабуть, з досвідом ця розбіжність звузиться чи й щезне. Зауважмо тільки, що охочих добувати живу воду в такий спосіб — не рясно.
Від світу добре захищають ґрати...
........................................................
В село приїжджати — порізати душу об трави...
........................................................
Де прорвалася оборона,
Там крилатіють наші тіні.
........................................................
Де вчаться літати — усе називається школа,
Де вчаться вмирати — життям називається все.
........................................................
Народ мій спить, а значить, ще росте.
На тлі невдалих чи сумнівних логізмів, як ось: “Чим більше не забуто, тим менше болить волосся”, або “Всі слова — язичники. А жертва — ця Земля, закутана в політ”, — тішить тонка алюзійність інших.
І те, що з собою не забереш,
Те й буде тебе стрічати.
.......................................
Бути Божим —
Значить нічиїм.
Павлюк схильний до анархічності, вона в природі самої лірики. Та навіть у своїй розхристаності — свіжий: “степ — як лист турецькому султану”, “бджоли доять вишню у цвіту”, “дід лежить під берегом, як хліб”, “наш Бог живе у церкві, як в тюрмі”.
Про свій вірш поет каже: “Його підпалиш, але не приручиш”. То правда, вірш не дається до приручення, вислизає саме завдяки хаотичній яскравості.
Зухвальством незатертості мічені навіть невдачі. Це й загальмовує критичне перо: підпалити легше, ніж приборкати.
Автор розполовинюється “між Перуном і Христом”. Співвідношення поразок і перемог у цьому сенсі не ясне. Важливе інше:
У сни приходить щось просте, святе,
Яке люблю і не переростаю.
Притягує енергія інтиму.
Груша родила гніздами птиць.
Космос тримала крапля.
А опівночі дзвеніла ти,
Строга й ніжна, мов шабля.
Навіть тілесне космізується:
Лежить, і тремтить, і манить
Всесвіт твоєї плоті.
Масштаб частково витриманий і далі:
До нього спішать усякі —
Нахабні, мов криголами.
Ловиш себе на посмішці: несподівано і не без гумору.
Ти знову мене покличеш
Пташиним, сумним плечем.
Маска ховає обличчя,
Але не ховає очей.
Ще одна павлюківська максима. Але не вона привертає увагу, а пташине, сумне плече. І заступає все інше.
Я мав тебе і я тебе не мав.
Тому спасибі, що колись покличе,
Що за ребро мені подарував
Твоє велике серце таємниче.
Козирні карти, як правило, приберігають насамкінець. Павлюк часто викидає козирі відразу: “Українським поетам не можна вмирати рано”, “У чужих дзеркалах відбивається наше небо”, “Релігійно люблю батьківщину свою окаянну”.
У цій, трансформованій лірикою, реальності вино ще бродить.
Можливо, це ще й від роззосередженості, шукання в різних напрямках: художній і критичній прозі, драматизованому епосі.
Поет, здається, не завжди знає, де до¬цільніше застосувати свою силу:
То по колу лечу,
То частіше лечу в глибину.
Політ у глибину — це “Полювання”, це ті вірші, де тематична лінія чіт¬ко витримана, думка дисциплінована і розвивається у потрібному напрямку. Всі інші літання, зокрема й “по колу” — витрачання енергії не за призначенням. Навіть за високих інтона¬ційних обертонів. Важко уявити воду, яка тече “по шаблях зіниць собачих”, місяць “з усмішкою вовка” тощо.
Самоприниження таланту: “В танці генів комп’ютерні вальси і крик зорі, що не знала оргазму, бо, може, родила Бога”.
Психологічна неправда: “О, як я перед вами винуватий! Так винуватий — швидше б до небес”.
Ті, що прагнуть “до небес”, мовчать або ж говорять іншим тоном.
Відсутність духу епохи у його мовному еквіваленті. Підміна: замість Павлюка, гетьмана нереєстрового козацтва, промовляє Павлюк-поет: “Ми єдині в любові”, “Що ми можем — інстинктні скуйовджені діти слів?”, “Тут недавно ще відьми шугали на куцих мітлах, витираючи косами крові сльозинки з листків ожин”, “Ти зайвий на Землі: рабам не треба віршів!”, “Зеконом мене, Боже. Я — перевізник мрій”.
Говорить за Гамалію: “Став піщаним твій голос, зджерелилась кров родів”. За гетьмана реєстрового козацтва Томиленка: “Тут повстання в повстанні постане” (“Бут”, драматизована поема).
Похвальне намагання висловитися якомога незалежніше. Та воно ж і підступно штовхає в залежність від провального несмаку. Навіть з подвійним знаком: “Помиюсь піснями”. Перший — на поверхні: вода надійніша. Другий має стосунок до слуху: “помиюсь” провокує “помиї”.
Це привід нагадати: чого слід остерігатися поету, так це не тих слів і слів не на тому місці. Як і мовних “бліх”. Їх небагато, тим прикріше: “Лиш чайки пливуть у Турції”, “Як ніж у ножнах, я у цьому світі”, “І птахам не потворствує лукаво”.
Це до того, що політ у глибину триває. Баласт крилам не потрібен.
На “десерт” фраза Є.Баратинського: “И как нашел я друга в поколеньи, читателя найду в потомстве я”.
Ігор Павлюк знайшов, здається, друга в поколінні. Кажу про суголосність, перегукування.
Це — Павло Вольвач. Обидва загонисті. Схожі і різні. Добре б зіставити. Шлях відкритий.
м. Київ
І тільки дві драматичні чи, за його означенням, драматизовані поеми вносять поправку у це сприйняття.
Воно ж — зумовлене поривчастістю й наступальністю, вторгненням у чорновики й чистовики повсякдення з явним наміром переписати їх по-своєму.
Все, як і належить у пору зрілості при доброму здоров’ї і відчутті повноти життя, де кожен прожитий день не тільки підтверджує торжество законів логіки, а й з легкістю їх спростовує.
Ігор Павлюк із тих поетів, які не поневажують тих законів, а якщо й легковажить ними, то ця легковажність під його пером найчастіше обертається на позитив: поезія кидає рукавичку логіці і замагає.
Так воно і має бути в поета.
Ця лірика — мовби повернення до втраченої мови молодої відкритості, вольового напору, ще не розтраченої енергії.
На тлі занепадницького шамотіння, натужного блазнювання, безплідного іронізму й цинічного стриптизу розуму — декларація як виклик:
Кипить цей холодний, не ніжний до серця час,
Божки нерозп’яті на всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не значить.
Поет нагадує аксіоматичне: життя — боротьба, захоплюється сильними, зізнається: “Я надто життя люблю”.
Подібне таке поодиноке у нашій поезії, а в цільності своїй чи й присутнє, що на нього відразу ж звертаєш увагу.
Чимось павловасильєвським і водночас близьким, лінокостенківським, спорадично озивається це письмо, попри очевидні “некаліграфічності”.
Починаєш поступово перейматися цією вітальністю, готовністю до бунту.
Слово “бунт” з повторюваних. У різному контексті, і не завжди в мажорному. “Давно у церкві сказано “Амінь”, а бунт лиш починається у венах”.
І хоч метафора винесена в назву книги “Бунт свяченої води” не видається переконливою, і занурення за “кров’ю голубою” під знаком запитання — наголос важливий для розуміння.
Ми не вмієм інакше жити!
Ми не хочем співати в хорі.
Сказано ніби від імені покоління, а насправді від себе: спротив знеособленню в житті і в творчості.
Але сіль метафори бунту в іншому.
Мало нас, хто знався на корінні...
Вовчу ніжність приховавши десь.
Наші душі небесами тільні.
Наше тіло душно молоде.
Нам боліло щастя підреберне.
Кожне літо — наче юна кров.
Корінь кроні золото наверне,
До основ потягне, до основ.
Український поет знається “на корінні” більше у больовий спосіб: минуле й сьогодення однаково до нього безжалісні. І немає доказів, що час і в третій своїй іпостасі не буде таким самим.
Пісня в горлі.
Вічні передгрози.
Вічна віра.
Вічні нетепер.
Тут, як і в багатьох: про своє. Кровоточиве, шрамоване, хронічно недоладне, розпрокляте, і — невідривне від сонця.
Але — важливий тон і підхід.
Батьківщино, пристане остання,
Рідна хатко на одній нозі...
..............................................
Треба бути шабельної вдачі,
Щоб тебе любити і прощать.
Заждалися на поета шабельної вдачі. В імперську епоху шаблю тримали одинаки. Зокрема, рука жінки. Вони виконали своє призначення.
В епоху фатаморганної незалежності — самі плачі, шабля в піхвах. Та й не завжди зрозуміло, проти кого її оголювати. Ворожий стан мінливий і вислизаючий: двоїться, троїться, постає в різних подобах.
Тили ж, як і віддавна, не захищені:
Жили на колінах.
І вижили так.
Не померли.
Ні шляхти немає, ні бунту ж...
Дуелей і то...
Сусіди і зайди нас в карту історії втерли.
Росли горизонтом —
Мов тіні під білим мостом.
Смиренні і злобні,
З волоссям, фарбованим кров’ю,
Поранені в себе,
Сумні, як чорти у раю.
Об’єднані в зграю
Лише материнською мовою...
На жаль, ой, на жаль,
Я себе серед вас пізнаю.
Не прискіпуймося до окремих рядків. Звернімо увагу на останні і не квапмося з висновками. Поет у подальшому все ж сподівається хоч раз “присердечити”, повстання “проти себе, пропащого”, і таки взяти ношу на крила.
Вірш прямолінійний, прямолінійність виправдана — лірика. Гірше зі сподіваннями.
Де той, хто вдарить райськими дверми,
Великим серцем пекло відсторонить?
Такі вигуки-запитання в небезпечній близькості від ламентацій. Але останні можна й загнуздати. Захиститися, скажімо, удаваною байдужістю. Удаваною, бо забагато гіркоти.
Україно,
Здрастуйтє і sorry.
Жити лінь і помирати лінь.
Жест самооборони.
У віршах поета про провінцію і колонію, у розмежуванні ним цих понять вчувається уже знайоме, але й там, на якихось витках словесної спіралі, де ледь помітно, а де й демонстративно, вступає в дію індивідуальне.
Провінцію ще можна полюбить.
Вона болить.
Її пізнаєм, зважим.
Вона у серці рідним защемить,
Нехай міщанським,
Але нашим, нашим!
Колиски тут, могили, ковила...
Є завжди шанс для вітру, для сльозини.
Брова дівоча...
Зламана стріла.
Провінція —
Це втома Батьківщини.
У циклі-поемі “Степ” подекуди вловлювані інтонації учителів замагаються зміщенням плану. Автор зводить впритул Будду й Мамая, Велике Небо і Великий Степ, щоб зрештою завершити фатально недосяжним:
А горизонт – як проклята струна...
Ніхто на ній і ноти не зіграє.
У циклі “Село ХХІ. Ретромодерн” поет скаже про те, що знаємо, але пригляньмося, як він це робить.
Тут щастя вимірюють
Кількістю пляшок горілки.
Весілля справляють ще в тому,
У тому дусі...
Якийсь містицизм еротичний,
Такий ще хіба в індусів.
Вітер до вод припадає —
Втопитися хоче. Не може.
У небі вогонь сміється.
Дай йому, Боже, Даждьбоже.
Сльози. Вода свячена.
Зірка і хрест над ними.
І журба внутрівенна
Із дверми голубими.
І далі — про Чумацький Щлях “асфальтово-шовковий”, що “дзвенить, як нерв”, про “щось під серцем винно-винувате”, яке — навік.
Я ж запалю багаття над рікою —
Воно й попустить...
Легко на душі.
Село селом.
Біда собі з бідою.
А ми — собою.
Як і комиші.
Тут можна було б поставити крапку: комиші гнучкі й вічні. Але триптих завершується непередбачуваним і значущим:
А тут
Димом пахне,
Солодким, як чорноземи.
А там — бензином і кров’ю,
Куди ми ідемо.
Здорово. Повчальність рясної цитації: неабиякий поет не говорить абияк про серцевинне.
Попри ризиковану однолінійність (шабельна вдача?), Павлюк хоч і збивається вряди-годи на банальності, але — не на штамп: самостійність і контрольованість беруть гору.
Неприйняття Америки (їй присвячено два цикла) — це реакція з іншої галактики на країну “без дитинства”, де поезія “просто душевний спорт”, де
...кругом — голий бізнес:
порожньо-стара солома —
І провалля, в яке спішимо, наче гонять нас.
“Ліпше бульбу з лушпайками їсти там,
де народжений, вдома”,
Ніж тікати від себе в простір...
Вже ліпше — в час.
Формула: “Чужина — то усе, чого не торкнувся Бог” — психологічно точно передає стан відчуження.
В американському щоденнику, як і в інших віршах цього яскравого за характером сприйняття лірика, вловлюється епічна інтонація. Він і сам це знає за собою.
Вже лірика моя за епосом скучає,
Мов золоту траву мій срібний косить дід.
Комп’ютери й шаблі однаково минають,
Приходять молоді.
Минають молоді.
Елегійність і зміст цього вірша, як відмова від бунту.
Не агітуй мене вже за ніяку владу...
Бо прадіди мої за всякі кров лили.
Уся печаль моя —
Від зір до листопаду,
Від цвіту до золи.
Що ж, і гострі шаблі надщерблюються об незрушні брили українських проблем.
Промовиста ознака книги — афористика, що трохи дивно, як для темпераментного лірика, у якого імпульс, здавалось би, мав передувати логічній мотивації.
Не знаю іншого поета, окрім Ліни Костенко, де налягання смислами носило такий би послідовний характер.
Афоризми від Павлюка.
Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.
..........................................
Той, хто до ласки доріс,
Доріс до битви.
..........................................
Що смішне, те трохи і страшне.
Те, що поламається, не гнеться.
..........................................
Лиш тим не сумно, в кого ще нема
Вітчизни і неправди за собою.
..........................................
Життя — весна: зацвів — і відійшов...
..........................................
Не було б у світі смерті й суму —
Не було б причини веселитись...
..........................................
Доріг до пекла багато, до раю ж одна дорога.
І та обірватись може, як на струні струна.
Уже з цього ряду видно, що формули різноякісні. Навіть з урахуванням того, що в контексті вони увиразнюються. Напрошується зіставлення.
Афоризми Ліни Костенко — це чиста лінія строгої епіки і “напівстрогої” ліро-епіки. Там вони підготовлені подієвістю, ситуаційністю, поступовістю доказів, їхнім художнім, логічним і психологічним обґрунтуванням. Максима виростає з тексту, як плід, наро¬дженню якого передувала підготовча робота. Падає він вже на окультурений ґрунт читацького сприйняття. У такий спосіб досягається максимальний ефект повторного “проростання”.
У Павлюка афоризм незрідка випереджає цикл підготовчих “весняно-польових” робіт. Принаймні вони не явлені зору або ж явлені частково. Прагнення якнайшвидше “припечатати”, “загнати цвях” призводить до втрат важливих проміжних ланок.
Практика вразлива навіть тоді, коли формула має самодостатню цінність. Їй бракує аури. Виникає сумнів, що вона законна власність, складова тексту, а не стороннє тіло.
Мабуть, з досвідом ця розбіжність звузиться чи й щезне. Зауважмо тільки, що охочих добувати живу воду в такий спосіб — не рясно.
Від світу добре захищають ґрати...
........................................................
В село приїжджати — порізати душу об трави...
........................................................
Де прорвалася оборона,
Там крилатіють наші тіні.
........................................................
Де вчаться літати — усе називається школа,
Де вчаться вмирати — життям називається все.
........................................................
Народ мій спить, а значить, ще росте.
На тлі невдалих чи сумнівних логізмів, як ось: “Чим більше не забуто, тим менше болить волосся”, або “Всі слова — язичники. А жертва — ця Земля, закутана в політ”, — тішить тонка алюзійність інших.
І те, що з собою не забереш,
Те й буде тебе стрічати.
.......................................
Бути Божим —
Значить нічиїм.
Павлюк схильний до анархічності, вона в природі самої лірики. Та навіть у своїй розхристаності — свіжий: “степ — як лист турецькому султану”, “бджоли доять вишню у цвіту”, “дід лежить під берегом, як хліб”, “наш Бог живе у церкві, як в тюрмі”.
Про свій вірш поет каже: “Його підпалиш, але не приручиш”. То правда, вірш не дається до приручення, вислизає саме завдяки хаотичній яскравості.
Зухвальством незатертості мічені навіть невдачі. Це й загальмовує критичне перо: підпалити легше, ніж приборкати.
Автор розполовинюється “між Перуном і Христом”. Співвідношення поразок і перемог у цьому сенсі не ясне. Важливе інше:
У сни приходить щось просте, святе,
Яке люблю і не переростаю.
Притягує енергія інтиму.
Груша родила гніздами птиць.
Космос тримала крапля.
А опівночі дзвеніла ти,
Строга й ніжна, мов шабля.
Навіть тілесне космізується:
Лежить, і тремтить, і манить
Всесвіт твоєї плоті.
Масштаб частково витриманий і далі:
До нього спішать усякі —
Нахабні, мов криголами.
Ловиш себе на посмішці: несподівано і не без гумору.
Ти знову мене покличеш
Пташиним, сумним плечем.
Маска ховає обличчя,
Але не ховає очей.
Ще одна павлюківська максима. Але не вона привертає увагу, а пташине, сумне плече. І заступає все інше.
Я мав тебе і я тебе не мав.
Тому спасибі, що колись покличе,
Що за ребро мені подарував
Твоє велике серце таємниче.
Козирні карти, як правило, приберігають насамкінець. Павлюк часто викидає козирі відразу: “Українським поетам не можна вмирати рано”, “У чужих дзеркалах відбивається наше небо”, “Релігійно люблю батьківщину свою окаянну”.
У цій, трансформованій лірикою, реальності вино ще бродить.
Можливо, це ще й від роззосередженості, шукання в різних напрямках: художній і критичній прозі, драматизованому епосі.
Поет, здається, не завжди знає, де до¬цільніше застосувати свою силу:
То по колу лечу,
То частіше лечу в глибину.
Політ у глибину — це “Полювання”, це ті вірші, де тематична лінія чіт¬ко витримана, думка дисциплінована і розвивається у потрібному напрямку. Всі інші літання, зокрема й “по колу” — витрачання енергії не за призначенням. Навіть за високих інтона¬ційних обертонів. Важко уявити воду, яка тече “по шаблях зіниць собачих”, місяць “з усмішкою вовка” тощо.
Самоприниження таланту: “В танці генів комп’ютерні вальси і крик зорі, що не знала оргазму, бо, може, родила Бога”.
Психологічна неправда: “О, як я перед вами винуватий! Так винуватий — швидше б до небес”.
Ті, що прагнуть “до небес”, мовчать або ж говорять іншим тоном.
Відсутність духу епохи у його мовному еквіваленті. Підміна: замість Павлюка, гетьмана нереєстрового козацтва, промовляє Павлюк-поет: “Ми єдині в любові”, “Що ми можем — інстинктні скуйовджені діти слів?”, “Тут недавно ще відьми шугали на куцих мітлах, витираючи косами крові сльозинки з листків ожин”, “Ти зайвий на Землі: рабам не треба віршів!”, “Зеконом мене, Боже. Я — перевізник мрій”.
Говорить за Гамалію: “Став піщаним твій голос, зджерелилась кров родів”. За гетьмана реєстрового козацтва Томиленка: “Тут повстання в повстанні постане” (“Бут”, драматизована поема).
Похвальне намагання висловитися якомога незалежніше. Та воно ж і підступно штовхає в залежність від провального несмаку. Навіть з подвійним знаком: “Помиюсь піснями”. Перший — на поверхні: вода надійніша. Другий має стосунок до слуху: “помиюсь” провокує “помиї”.
Це привід нагадати: чого слід остерігатися поету, так це не тих слів і слів не на тому місці. Як і мовних “бліх”. Їх небагато, тим прикріше: “Лиш чайки пливуть у Турції”, “Як ніж у ножнах, я у цьому світі”, “І птахам не потворствує лукаво”.
Це до того, що політ у глибину триває. Баласт крилам не потрібен.
На “десерт” фраза Є.Баратинського: “И как нашел я друга в поколеньи, читателя найду в потомстве я”.
Ігор Павлюк знайшов, здається, друга в поколінні. Кажу про суголосність, перегукування.
Це — Павло Вольвач. Обидва загонисті. Схожі і різні. Добре б зіставити. Шлях відкритий.
м. Київ
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.