Осiннiй цвiт в зiницях журавлiв.
I ми, i ми – розхристанi й невiчнi.
Не треба слiв...
О як не треба слiв!
Старенькi зорi дуже чоловiчнi.

...I я також, надлюблений i твiй,
Циганським степом вишито хрещений.
Ми молимось.
Ми губимось в травi.
А ти в менi ховаєшся вiд мене.

...Танцюй же долю, дiвчинко, дзвени.
З таким волоссям, станом, самотою.
Як хоч - вини, як хочеш - обмани...
Малюй грiхи свяченою водою.

Це – Ігор Павлюк, поет iз ласки Божої. Бо його можна цитувати безконечно, насолоджуючись чарами таких живих, пружних, красивих i людяних вiршiв. Вiн заворожує, бо пише, як дихає. У ньому справдi є щось вiд Окуджави. Вiн – наївний i мудрий водночас. I це зворушує.
Кажуть, що вiршi треба писати до тридцяти, коли ти сповнений романтики та юнацького максималiзму. Коли поезiї легко народжуються самi i будять тебе вранцi – так, що залишається тiльки знайти ручку i аркуш паперу.
А потiм настає час, коли вiршам наче пороблено i жодними надзусиллями їх не викличеш. Бо життя – насправдi зовсiм не таке, яким ти його уявляв у свої сiмнадцять.
Адже люди нерiдко мало чим вiдрiзняються вiд гiєн та шакалiв...
Проте Iгоревi Павлюку якимсь неймовiрним чином вдалося зберегти в душi оту кришталеву дитиннiсть. Вiн i зараз живе вiршами. I жоден бруд до нього не липне.
Приятелi називають його великою дитиною. I це – правда. Бо Павлюка не можна передбачити. Вiн – абсолютно нелогiчний, непрактичний. Зате Поет:

Синiй весняний лiс.
Плачуть русалки в листi.
Той, хто до себе дорiс,
Перед Всевишнiм чистий.

...Брила.
На нiй трава,
Нiжна, як лезо бритви...
Той, хто до ласки дорiс,
Дорiс i до битви.

Влiтку, 23 червня, я з сумом прочитав у "Лiтературній Українi" добiрку "Противнi" строфи колись цiкавого Iвана Драча. Як на мене, полiтика повнiстю витравила з нього поета.
Це – очевидно. Але у Драча, звiсно, вистачає адвокатiв, готових чорне називати бiлим, а бездарно заримованi агiтки – турботою про долю народу. Звичайно, про народ пiклуватися треба, зокрема, i в нашiй поки що вельми трагiкомiчнiй Верховнiй Радi.
Хто ж заперечує?! Тiльки який стосунок усе це має до поезiї?
Якщо вже писати про народ, то так, як Павло Вольвач. Або Ігор Павлюк – про прихiд Христа:

...Владу ругають земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак i затих.
Христа по спинi поплескали нiжно, чесно,
Питаючи - за тих вiн, а чи за тих...

А вiн, хто втомився вiд революцiй,
Пiдкинув суху галузку в старий вогонь
I запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?

Бо вiн був столяр.
I цвяхи цвiли
Iз його
Долонь.

Ігор Павлюк глибинно та якось дуже по-українському вмiє писати i про народ, i про кохання до жiнки, i про мистецтво:

Мiй вiрш iз вiр.
Мiй вiрш - душевний звiр.
Вiн любить ласку.
Вiн - Днiпро i кручi...
I навiть, як лягає на папiр, –
Його пiдпалиш, але не приручиш.

Думаю, у цьому невеликому вiдгуку про творчiсть майбутнього класика не зайвою буде й дещиця бiографiчних вiдомостей про нього. Народився Ігор у селi Ужова Рожищенського району на Волинi 1 сiчня 1967 року. Навчався у Ленiнградському вищому вiйськовому iнженерному училищi. Будував дорогу через забайкальську тайгу.
Пiсля повернення додому працював кореспондентом Кiверцiвської районної газети.
1992 року закiнчив iз вiдзнакою факультет журналiстики Львiвського державного унiверситету iм. Iвана Франка. Працював на радiо, у релiгiйнiй пресi, науковим спiвробiтником Науково-дослiдного центру перiодики НАН України у Львовi, викладачем Львiвського нацiонального унiверситету iм. Iвана Франка.
У 1996-у захистив кандидатську дисертацiю в Iнститутi журналiстики Київського нацiонального унiверситету iм. Тараса Шевченка. У 1999 - 2000 роках був у творчому вiдрядженнi в США. Автор багатьох книг: лiрики – «Острови юностi» (1990), «Нетутешнiй вiтер» (1993), «Голос денного Мiсяця» (1994), «Скляна корчма» (1995), «Алергiя на вiчнiсть» (1999), «Стихiя» (2002), «Чоловiче ворожiння» (2002), «Ангельською (чи) англiйською?» (2004), «Магма» (2005); «Камертон» (2007), «Лірика» (2008), прози – Бiографiя дерева племенi поетiв (2003); «Заборонений цвіт» (2007), монографiй.
Окремi твори перекладенi за кордоном.
Ігор Павлюк – лауреат мiжнародних та всеукраїнських премiй: iм. Григорiя Сковороди, iм. Василя Симоненка, iм. Бориса Нечерди, «Трiумф», Народної Шевченківської премії.
Зараз вiн мешкає в Києвi, працює старшим науковим спiвробiтником Iнституту лiтератури Нацiональної академiї наук України, доцентом Національного університету «Острозька академія».
Ігор Павлюк – член Нацiональної спiлки письменникiв України та Чернiгiвського iнтелектуального центру. Вiн не раз друкувався у чернiгiвських часописах. А його повiсть «Свято вiдпускання птиць на волю» i вiрш «Скiф» побачили свiт у збiрнику детективiв та фантастики «Друже мiй, кате» (серiя СКIФ , випуск третiй), пiсля чого вiн став лауреатом нашого обласного конкурсу «Краща книга року».
Ігор Павлюк добре знає творчiсть чернiгiвських письменникiв. Читає нашi журнали «Лiтературний Чернiгiв» та «Сiверянський лiтопис». I листується з лiтераторами, якi живуть на Придесеннi. Причому кожен його лист – це також письменницький витвiр. I в усiх листах є рядки з його вiршiв:

Придумано вiтер.
Придумано води i зорi.
Слiзьми намальовано
Щастя на людськiй щоцi.
Тому - по краплинi,
Солоне тому i прозоре.
I русло тому воно має
На лiвiй руцi.

«Ігор Павлюк – поет, у якого нема зазору мiж словом i серцем», – так вiдгукнувся про творчiсть свого колеги Микола Вiнграновський.
I, безперечно, мав рацiю!