XXVIII.
Ще малим я дуже любив читати різні «декляматори», художні читанки та рецензії на вірші в додатках до «Нивы» '. Звичайно, я любив переписувати до зошита, а то й просто вивчати напам'ять ті поезії, що мене захоплювали.
Я дуже хотів бути поетом, гадаючи, що поети — це надзвичайні люди: до них, в ароматні кімнати, приходять закохані й покірні жінки, неодмінно з жертвенним і тихим коханням, і, звичайно, у цих жінок сині небесні очі й золоте волосся... Особливо мене захопив вірш Дмитрія Цензора 2: «Любил я женщину с лазурными глазами...»
Є такі поети, що за своє життя можуть написати один-два чудесні вірші. Такий і Дмитрій Цензор.
Не можу не навести цього вірша:

Любил я женщину с лазурными глазми,
не знал я женщины безмолвней и грустней.
Загадка нежности меня пленяла в ней
и грусть покорных глаз с их тихими слезами...

Покорно, как дитя, пошла она за мной,
на нежность и любовь ответа не просила...
И в этом чудилась непонятая сила,
томившая своей безмолвной тишиной...

Однажды вечером, под шелест листопада,
она безропотно ответила: «Прощай...»
И думал я: «Судьба как будто невзначай сроднила нас...
Прости. Так суждено. Так надо».

И жадно я искал... И много, много раз
любовь была как сон, как призрак, как вериги...
И женские сердца я изучал, как книги,
но позабыть не мог печаль покорных глаз.

Когда мне больно жить, мне хочется сначала
молитвенно прильнуть к душе ее простой.
Ведь я не знал тогда, что нежной красотой
цвела ее любовь и жертвенно молчала.

Чому мені сподобався цей вірш?
Мені здається, з двох причин. Тут намальовано образ ідеальної для мене жінки (така дружина була в поета Фофанова3). По-друге, я сам в якихось глибинах своєї індивідуальності подібний до Дмитрія Цензора, власне, до того Дон-Жуана 4, яким би хотів бути Дмитрій Цензор, бо я тепер переконався, що поети завжди брешуть і гіперболізують або гарне, або погане в людині.
Колись я ворожив на оракула (не смійтеся, мої любі читачі, я ж був дурний, маленький — дванадцять років) пшеничною зернинкою, і мені на запитання: «Кто меня будет любить?» — показано: «Женщины».
Значить, психологічна підготовка, хоч і на містичному грунті, — але я певний, що цьому були відповідні психофізіологічні причини в формуванні моєї індивідуальності.
Може, тому, що я ще маленьким жив у місті і звукові й зорові вражіння одклалися таємними й солодкими шарами в моїй підсвідомості, я завжди мріяв жагуче про місто: там контрасти, там рух, там ніжність і жорстокість переплелися в такій могутній гармонії, що вона, як магніт, тягнула мою уяву в далекі, широкі, повні пригод і кохання міста. Я ж жив у глухій провінції під вічним гуркотом заводу і криками поїздів, що пролітали крізь наше село, особливо увечері, коли пасажирські вагони ярко і огненно з веселими й невідомими людьми все летіли туди, в невідомі й прекрасні міста, а за ними гналася моя маленька душа, як руде єсенін
ське жереб'я, й тепер ретроспективно, крізь смішні й наївні сльози, що заливають мої очі, звучать мені слова поета:
Милый, милый, смешной дуралей!
Ну куда он, куда он .гонится.? 5
Але жереб'я стало великим поетом України, воно наздогнало залізного коня і злилося з ним у шаленому рухові в Прийдешнє.
Писали вірші й мій дід, і мій батько (українською й російською мовами), я теж почав писати вірші, не тому тільки, що писали їх мій дід і мій батько, а й тому, що взагалі люди можуть бути поетами, а я не можу. Що це значить?
Колись до нас на ярмарок приїхали акробати. Вони в балагані ходили на руках, я захоплено дивився на них і думав, вони ж ходять на руках, а вони такі ж люди, як і я. Значить, і я навчуся ходити на руках.
І я навчився ходити на руках.
Правда, я позвозив собі скроні до крові, мало не вибив правого ока, але навчився. Хлопці з мене сміялися, били мене, а я не звертав на них уваги й почував себе героєм.
Одного разу, коли я (чотирнадцять років) писав першого свого вірша, то у мене було таке ідіотське обличчя, що бабуся, проходячи повз мене, сказала: «Брось писать стихи, а то ты сойдешь с ума».
Я перелякався й покинув писати вірші.
Але коли почалася імперіалістична війна, злива патріотичних віршів у тодішніх журналах захопила й закрутила мене.
Я остаточно порішив бути поетом.
В якійсь книзі я прочитав: «Какой же он поэт, ведь у него нет еще и сорока стихотворений!» 1 я подумав, що коли в мене буде «сорок стихотворений», я стану справжнім поетом.
Взагалі, люди певного віку починають писати вірші, коли закохуються, я ж почав писати вірші на релігійному грунті.
Єсенін 6 був під великим впливом свого релігійного діда, а я — своєї релігійної бабусі.
Взагалі, я хотів бути ченцем.
Ось мій перший вірш (я почав писати російською мовою тому, що вчився в російській школі й читав дуже багато російських книжок):

Господь, услышь мои моленья,
раскаянье мое прими,
прости мои ты согрешенья,
на путь святой благослови.

Я [ж] хотів бути святим, як «Іоан Кронштадтський», творами якого я, між іншим, захоплювався і через те не любив читати Толстого 7.
А ось про війну:

Друг друга люди бьют и режут,
забыли, что придет пора,
прорвется грешной жизни нить,
и все их грешные дела
придется богу рассудить.

Коли я писав вірші, то думав, що вони геніальні і кожний вірш коштує десять тисяч карбованців...
А це про колективну творчість. І знов-таки про ярмарок і балаган. Мандрівні артисти завжди співали в балагані:

Живо, живо! Подай пару пива!
Подай поскорей, чтоб было веселей!..

А в нас, коли хто нап'ється, хлопці казали: «Що?! Нагазувався?»
У нас був содовий завод, де доводилося працювати в хлорі: там дуже важно, і робітник міг витримувати тільки дві години, — після цього його за ноги майже в нестямі витягали на повітря.
Від цього й пішло (щодо п'яних): «нагазувався».
Тоді я придумав, власне, переробив «Живо, живо подай пару пива!»: «Живо, сразу! Подай пару газу, подай поскорей, чтоб было веселей». I всі почали співати.
Коли ж я говорив хлопцям, що це видумав я, — вони не вірили мені і навіть били мене, вважаючи, що це їхнє:
«созданное тобою уже не принадлежит тебе».
Я дуже любив чигати [про] сищиків: Ната Пінкертона, Ніка Картера, Шерлока Холмса8, Пата Конера, Етель Кінг, Арсена Люпена і т. д.
Взагалі я дуже любив читати про пригоди і зовсім не любив поезії. Коли йде опис природи, то я перегортав ці сторінки й читав далі: мене цікавив розвиток дії — «що далі...»
XXIX.
Ще коли я працював учнем в маркшейдерському бюро нашого заводу, я ніяк не міг навіть на роботі не мріяти про мою любов до Дусі. Вона так і стояла завжди перед моїми очима. Гіпноз кохання!
Одного разу я так замріявся, уявляючи лице моєї першої любові, що, забувши про все на світі, подув на волосинку, щоб диханням здути її з рейсфедера, якого я тримав над розкритим планом виробок шахти, який треба було перенести на кальку.
І, о жах, я видув не тільки волосинку, але й туш, що чорно й густо розбризкала план.
Розвал, наш начальник, почервонів, як гребінь півня, і крикнув на мене: «Болван!»
Я спокійно підійшов до вішалки, зняв свого піджака і, одягаючись, сказав:
— Я сюди прийшов не для того, щоб бути попихачем.
І пішов за рощотом.
Товариші мені кажуть, що скоро мобілізація мого року і мене заберуть на війну, але я не слухав їх.
Управитель заводу Вульфіус гарно до мене ставився і покликав до себе.
— Что же вы, Володя, как нежная девица. Я позвонил Розвалу, и он перед вами извинится. Идите наверх. Розвал з усмішкою подивився на мене:
— Ну что, Володя, давайте помиримся.
— Давайте.
Але я не заробляв собі навіть і на чоботи і замість помагати матері сидів у неї на шиї.
Я взяв відпуск і поїхав знову до тієї школи, де я вчився.
Управитель Григорій Павлович Фіалковський сказав, що мене можуть прийняти тільки до першого класу через конкурсний іспит.
Я ж одним із кращих учнів перейшов до другого класу, і от — іспит.
Виходу не було, і я згодився.
Іспит я витримав, але на медичній комісії в мене знайшли анемію, і я мусив їхати додому.
Я порішив іти на війну добровольцем. Мати мене благословила, товариш дав грошей на дорогу до військового начальника.
На одній станції мене зустрів шкільний товариш Жорж Науменко і порадив піти до заводського лікаря. Може, в мене нема анемії, і тоді мене приймуть до школи.
З посвідченням, що в мене нема анемії, я приїхав до школи.
Управитель глянув на мене.
— Сколько заплатили? Я нічого не сказав.
— Но ваше место занято кандидатом, и мы не можем вас принять.
— Я готов жить в сторожке, лишь бы учиться. Вы же знаете, что у меня умер отец, и единственная надежда помочь матери — это кончить ваше училише.
— Хорошо. Я поставлю ваш вопрос на педагогическом совете.
Я трохи не збожеволів, поки йшла нарада. Нарешті виходить управитель.
— Вы приняты, но будете учиться на свой счет и не должны болеть.
Це все одно що мене не прийняли, бо ще коли був живий батько, я був стипендіатом. А як же тепер?..
Я пішов у завод до Вульфіуса, і він, німець, зовсім чужа мені людина, згодився платити за мене. Він знав, що я пишу вірші, але коли я казав йому ще на заводі, що хочу вчитися, він радив мені робити це і казав:
— Лучше быть хорошим агрономом, чем плохим поэтом.
І я знову став учнем. Та весь час боявся, що захворію і мене виключать із школи.
Мені навіть так і снилось, що я хворий і мушу їхати додому. Я ридав у сні. І на ранок товариші мене питали:
— Чого ти плакав, Володя?
І за кілька день до різдвяних канікул я не витримав вічної тривоги, й коли о шостій годині задзвонили на роботу, я не міг підвестись.
Я захворів.
Приходить управитель.
Його ненависні свинячі в кривавих жилках очі глузливо глянули на мене:
— А вы ж обещали не болеть. Я мовчав.
Що я міг сказати цьому кату, од якого залежало моє життя.
Ми його продражнйли «Плюшкін» 1. Весною під час робіт і літом він стежив за нами в бінокль із балкона, збирав іржаві гвіздки і клав їх у кишеню свого сніжно-білого піджака.
Свого сина Павлика він заставляв збирати такі гвіздки і платив йому по копійці за дюжину.
Він часто приходив і дивився, як ми працюєм. Були такі хлопці, що гарячкове копали, коли був управитель, а коли його не було, вони зовсім нічого не робили. А я робив і спочивав, чи був управитель, чи його не було.
І хлопців, що тільки на його очах робили, він хвалив, а мене лаяв.
А кругом шуміла посадка з шовковиць і диких маслин, і я часто писав там вірші.
Управитель глузував з мене:
— Вот вы, Сосюра, поэт. Почему бы вам не написать про поросят. Это так поэтично.
XXX.
На заводському майдані грозово лунали мітинги, охриплі агітатори в хрестах кулеметних стрічок закликали до червоних лав, але робітники сумно й ніяково стояли й мало хто йшов до смертників революції.
І чого їм іти, коли в заводському магазині пшоно, м'ясо й олія продаються по цінах мирного часу, наприклад, хлібина на вісім фунтів коштувала 18 к., а коли чого не було в магазині, то робітникам зверх звичайної платні видавали гроші на ці речі по пінах ринку.
Завод належав чужоземцям, і директор Тепліц знав, що робив.
Тільки окремі герої йшли до червоної гвардії.
Я приїжджав на один день додому і узнав, що учні штейгерської школи скинули свого управителя, несправедливу і вредну людину.
Ну, думаю, коли вони це зробили, так і ми це можемо зробити.
Я пішов до латиша, комісара станції Яма, розказав йому все про управителя і що я хочу зробити так, щоб його скинули.
Він порадив мені зв'язатися з робітниками економії, а коли справа не вийде, то він сам її докінчить. І запропонував мені організувати в школі гурток соціалістичної інтелігенції.
Коли я прийшов до школи, гнів зовсім вибив з моєї голови пораду комісара. Я тільки зговорився з кількома товаришами, які обіцяли підтримать мене, взяв дзвінок і почав дзвонити на збори.
Всі біжать і питають, у чім річ.
— Зараз узнаєте, — кричу я і ще дужче калатаю дзвоником.
Зібралися всі учні.
— Кличте управителя, — владно кажу я, і хлопці побігли за ним.
Управитель прийшов у парадному мундирі, блідий і спокійний.
Я вийшов і став перед ним.
— Товарищ Фиалковский. От лица всех присутствующих предлагаю вам удалиться из школы, иначе вы провалитесь, и провалитесь с треском.
Раптом чую позаду:
— Мы тебя не уполномачивали.
Я обернувся і дивлюсь на тих, що обіцяли мене підтримати, а вони опустили голови і мовчать. Пам'ятаю з них Ваню Шарапова і Степана Кащеєва.
Од гніву кров так бурно мені прилила до голови, що, здавалося, її напор проб'є моє тім'я і тугим фонтаном ударить в стелю.
— Тогда я говорю от себя лично. В вас с молоком матери всосалось сознание рабов, и у вас язык исчез при виде блестящих пуговиц и зеленого мундира нашего мучителя. — Обертаюсь до управителя. — Помните, когда вы вновь приняли меня в школу с вашим условием не болеть. И когда я, не выдержав моральной пытки, заболел, вы приходили и издевались надо мною, напомнив мое обещание не болеть. Я тогда хотел броситься и задушить вас. А теперь времена переменились. Уходите отсюда и дайте дорогу новым светлым и могучим людям, которые будут учить нас не гнуться в три погибели, не дрожать при виде ваших ярких петлиц и звуках вашего голоса, а прямо и светло смотреть в глаза новой жизни. Я сейчас пойду к комиссару станции Яма, и тогда посмотрпм, как вы провалитесь. Вы не ведете нас к прогрессу, а наоборот, вы духовный контрреволюционер. Блідий і переляканий Плюшкін попросив води.
— Хорошо, я согласен не быть управляющим, но оставьте меня при школе педагогом хоть на то время, пока я подыщу себе место.
Він почав перераховувати всі комітети й комісії, де він головою, і піднялась ціла буря протесту проти мого виступу. Особливо обурились старшокласники, яким потрібний був підпис Фіалковського на випускному атестаті. Власне, це був не протест проти мене, а просто вони просили Фіалковського і надалі бути управителем.
Я побіг до комісара. Недалеко од станції я почув астматичне дихання мого улюбленого вчителя Дмитра Купріяновича.
— Зачем вы это делаете, Сосюра? Теперь Фиалковский в наших руках, и мы сможем с ним сделать все, что нам надо.
А німці вже захопили Харків 1
Я згодився з ним, та, по правді, мені стало трохи жалко управителя, бо він був чудесний лектор.
Плюшкін подав заяву до педагогічної ради за те, що я назвав його контрреволюціонером.
Мене викликають. Я забув, що на педнараді, і почав свистіти. Мене закликали до порядку.
Я сказав, що управителя назвав тільки духовним контрреволюціонером, розказав все те, що говорив управителеві, що він ставиться так не тільки до мене, а й до інших.
— Да, это — издевательство, — сказав один, і мене одпустили, не зробивши навіть мені і догани.
А німці підходили все ближче.
Дітей бідних батьків весною відпускали на три місяці для допомоги в господарстві.
Одпустили й мене.
Демобілізовані солдати організували секцію при раді депутатів і, скориставшись повстанням куркулів, обеззброїли заводський загін червоногвардійців, поклялися раді, що будуть вірні революції, і стали нести охоронну службу.
Я записався в цей загін.
Секції дали зброю з умовою, що вона буде одступати разом з останніми загонами червоної гвардії.
Бої йшли вже біля Сватової.
Ми несли варту на залізничному мосту через Дінець. Уночі я стояв на варті і тривожно вдивлявся в кущі, які у тьмі здавалися живими істотами, ворогом, що хижо лізе з динамітом зірвати в повітря залізного велетня, що гув і хитався під моїми ногами у симфонії зоряної ночі. Тихо линув димний молодик над могутніми горами, над лісом і водою, і його проміння тонко торкалося до багнета і сумно тремтіло на затворі моєї рушниці.
Був теплий і погожий день, і раптом тривожно і дико закричав гудок на заводі. Це був без краю довгий крик, він бив по нервах і кликав до бою. Я схопив рушницю і вибіг на вулицю.
На заводі вже гриміла стрільба і гулко били гармати. А по «чавунці», що йшла півколом через село і була над ним, грізно й тихо йшли броньовики. Вони одкрили по селу й заводу огонь, вони оборонялися од солдатів і спровокованих заводською адміністрацією робітників, що не дали їм спалити порома через Дінець.
Червоногвардійці густими рядами стояли на одкритих платформах з рушницями до ноги і без ліку падали під кулями спровокованих братів.
Я ие схотів бити по них і віддав рушницю одному солдатові.
До мене підскакує на коні мій родич Холоденко, начальник загону солдатської секції.
— Ти чого без винтовки?
— Я зараз піду її принесу.
Він підозріло глянув на мене і помчав далі.
Але коли я ще біг і провулки були так повні стріляниною, що, здавалося, стріляють біля мене, я не витримав, послав кулю в далекий ешелон. Тепер я знаю, що та куля не вбила нікого, бо я цілився в покрівлі вагонів, але вона одірвала мені серце.
Червоні броньовики одійшли до Лоскутовки і почали бити по штабу.
Після кожного удару в небі тонко шуміли набої й пихкали хмарки розривів, або набій поціляв у залізницю, і тоді здавалося, що гримить і розлітається весь світ.
Їм відповідали заводські гармати за горою.
Бій припинився, і червоногвардійці прислали до нас делегатів. Вони їхали в фаетоні в золотій спеці дня, сухорляві й спокійні.
В штабі я бачив нашого червоногвардійця Вельцмана Михайла.
Він у кулеметних стрічках сумно стояв і слухав члена Ради Ажипу.
Той гаряче й страсно говорив:
— Дорогие красные орлы! Вас не поняли, и вот вы, разбитые и озлобленные, отступаете по окровавленным полям Украины. Вас никто не поддерживает. Но придет время, когда вас позовут, и вы вернетесь сюда — могучие, светлые и непобедимые.
Я пішов, але довго перед моїми очима стояло сумне обличчя червоного героя.
XXXI.
Я хмуро стояв на «чавунці», а мимо гриміли обози німецької армії. Синьо й грізно йшли кованим кроком незліченні колони баварської піхоти, і ритмічно хиталися в сідлах кавалеристи.
Мене вразив один вродливий юнак офіцер. Він був тонкий і ніжний, як дівчина. І йому так личила жовта каска.
Важко і невблаганно повзли гармати і тупими дулами хижо дивилися туди, де разом з кривавим сонцем зникли люди в хрестах кулеметних стрічок.
І знову повернувся колишній жах і колишній пристав на заводі. Блистіла багнетами гетьманська варта після розгону німцями Центральної Ради 1.ї в Німеччину висмоктували довгі ешелони муку й сало.
По селах катували селян, повертали майно й землю поміщикам і без кінця розстрілювали червоногвардійців і матросів.
Я ніде не міг знайти роботи, ходив з хлопцями до дівчат і в чаду самогонки марив про якісь сині очі, які я мушу зустріти, хоч і не бачив ніколи.
Почав захоплюватись Олесем 2 і Вороним 3. Іноді писав українські вірші.
Я не міг так просто пити самогону і затуляв пальцями ніс, щоб не чути його жахного паху. А потім плакав п'яними сльозами над «Катериною» Шевченка, над своїм минулим і ліз цілуватися до товаришів.
Один німець поліз до дівчини Серьоги Дюжки. Вона почала кричати, німець був гладкий і сильний. Але Серьога збив його з ніг, схопив його за штани й блузу і почав бити об долівку. У німця вже мертво теліпається голова, і кров перестала йти з горла, а Серьога все гупає ним об долівку.
Дівчата попередили його, що біжать німці.
Серьога вискочив і побіг. Німці, стріляючи на бігу, погналися за ним. Вони його загнали на кручу над Дінцем.
Було вже холодно, і Серьога з розгону стрибнув униз головою в Дінець. Під огнем він переплив осінню ріку і став на березі. Кулі чокають об пісок під його ногами, а він усміхнувся, зняв свою кепочку, чемно вклонився німцям і зник у лісі.
Один німець теж стрибнув у Дінець, переплив його, добіг до лісу, але далі побоявся йти і повернувся назад.