Ялинка народилася
У лісі, й там зросла –
Струнка і взимку,  й влітечку,
Зеленая була.
Пам'ятаєте пісеньку? Напевно, й не раз співали її на дитячих ранках у садочках, яслах та початкових класах шкіл? За вікном - мороз, а в теплому (тоді ще справді теплому!) залі усміхнені дітлахи водять танок навкруг ялинки, обвішаної блискучими, яскравими іграшками й під мудрим керівництвом доброї виховательки чи вчительки (чоловіки в педагогічній царині - вічний дефіцит!) виспівують чи згадану вже "Ялинку" (в російському, оригінальному варіанті - "Ёлочку") чи щось інше, хоча б:
Ой ти, снігу, сніженьку,
Простели доріженьку
Від хати до хати
Новий рік стрічати!
Усім весело - за винятком однієї дівчинки, якій чомусь шкода зрубаної ялинки, яку по закінченні свята обов'язково викинуть на вулицю або ж використають на дрова, і впольованого старим мисливцем зайчика, який скоро буде поданий до столу й зникне в шлунках гостей, та, зрештою, й самого свята, на зміну якому знову прийдуть нудні сірі будні... Вона розуміє - новорічний ранок не може тривати все життя, як і дитинство, а тому з нетерпінням чекає днини, коли, залишивши вдома взуття, босоніж, наче андерсенівська Герда, рушить на пошуки свого Кая - не дивлячись, літо надворі чи зима (хоч лижі в останньому випадку не завадили б!). А ще вона знає, що її не завжди розуміють, бо сприймають лише зовнішньо, не заглиблюючись у внутрішній світ, а тому вона прагне відділити себе справжню від вимушених личин-аналогів...
Можна було б не вантажити себе й читача всякого роду асоціаціями, а подумки пофілософствувати на якісь інші глобальні теми (наприклад, про вплив місячних фаз на становлення тоталітарних режимів чи на результати останнього футбольного матчу), якби вищезгадану дівчинку не звали Олею Ляснюк і вона не була б авторкою книжки "АНАЛОГІЯ" (Луцьк: ВМА "Терен", 2006, редактор - голова ВОО НСПУ Ніна Горик) - третьої за рахунком у доробку молодої поетки. До цього, нагадаю, вийшли її збірки "Босоніж у вічність" та "Третє бажання".
АНАЛОГІЯ... Аналог і "Я"... Усвідомлення своєрідного "двоєсвіття", в якому є аналог - звичайна молода, симпатична жінка з радощами й болями, притаманними багатьом людям, - і є володарка й берегиня власного, неординарного внутрішнього світу, ота Герда, котра, "взувшись" лише "у лижі", стає на прю зі Сніговою Королевою, справжні (не езотеричні) імена якої - людська байдужість і голий (не в значенні "ню"!) практицизм.
Назвати нову збірку Ольги Ляснюк лише поетичною (як і прозовою) може хіба що той, хто не читав у ній жодного рядка. Поезія і проза настільки тісно переплетені у книзі, що визначити вид літератури, якому авторка надає перевагу, по суті, "не мона" або й "ніззя", - що, в принципі, "вшистко єдно". Як, до речі, й жанр кожного з творів - принаймні ті з них, що становлять першу частину збірки, можна за бажанням віднести як до оповідань чи новел, так і до верлібро-віршів. Де, зрештою, закінчується вільний вірш і починається ритмічна (або й не ритмічна) проза? Або навпаки - де та грань, що перетворює прозу в поезію? Чи тільки різниця полягає в тому, що вірші пишуться "в стовпчик", а проза - "в рядок"? Як бути з "Євгенієм Онєгіним" чи "Мертвими душами"? Якщо вже "взялися" за класиків - не гріх згадати й того ж таки Михайла Коцюбинського, чи Миколу Хвильового, чи Галину Орлівну, чи - з воєнно-повоєнних - Михайла Стельмаха: хіба не проглядаються у зачинах до їхніх творів або ліричних відступах елементи вільного вірша? Хіба не присутня своєрідна поезія і в новелах "шокового терапевта" першої половини XX століття - Василя Стефаника? Новелою чи все таки поемою є Довженкова "Мати"? А Тургенєв? А Сен-Жон Перс?
Запитання ці, судячи з усього, залишаться риторичними ще не для одного літературного покоління. Можливо (найчастіше буває саме те, чого "не буває"), з часом усталиться запроваджений Ігорем Павлюком - причому не теоретично, а практично, - термін "проезія"... Сама ж Ольга Ляснюк усе-таки проводить у своїх композиціях умовну градацію. Вона виступає ніби "сталкером" - провідником читача по власноруч витворених світах, і тому на берегах книги залишає своєрідні дороговкази. Є вони в "театрі одного глядача" (коли потік свідомості автора чи ліричної героїні доходить до п'єси П'яного сценариста й починаються шаради чи, радше, анаграми), є й, так би мовити, "на виході" з повісті, де письменниця нарешті пропонує нам "читати поезію". Але знову ж таки - за читачем лишається повна свобода дій ("якщо хочеться"): авторка не наполягає, щоб її верлібри читалися підряд, один за одним: "Допускається вільний (як у вірші) вибір"...
О.Ляснюк не хоче, щоб про її творчість казали "повний абзац" - і тому часто-густо відмовляється від абзаців узагалі. Тексти з комами та іншими пунктуаційними "прибамбасами" нагадують пані Ользі тісне взуття з високими підборами (а її ж credo - "босоніж у вічність"!), і поетеса здебільшого залишає його на берегах у вигляді загадкових комбінацій із розділових знаків, або й поза книгою - навіть поза обкладинкою, чудово оздобленою Володимиром Камінським (він же автор малюнків до збірки в цілому). Великі літери видаються Ляснючці, мабуть, чимось надміру помпезним та офіціозним, і вона зводить їх до мінімуму навіть у заголовках. Хтось може провести аналогію з експериментами 20-х років минулого століття - скажімо, з доробком Семенкової "Нової генерації" (та й самого Михайля Семенка) чи Поліщукового "Авангарду", але це буде лише аналогія (від слова "аналог") та й годі. Немає у молодої майстрині погордливого, цинічного ставлення ані до славних попередників, ані до вітчизняної історії (згадаймо, як той же М.Семенко закликав спалити Шевченкового "Кобзаря", - більше того, називав "Кобзарем" збірку власних поетичних епатажів, - або ж демонстрував "красу свого тіла" перед пам'ятником Богданові Хмельницькому). Поетеса ніби вимірює Тарасом сучасну літературну продукцію, приходячи до невтішного висновку - причетність до Кобзаревого ймення й творчості багатьом ще варто заслужити:
розмотую очима
сюжети нових
книжок
а до Кобзаря
руки немиті
Світ, витворений Ольгою Ляснюк, попри безліч вимірів, не є закритим чи відстороненим від життя. Щоб пересвідчитися в цьому, варто ще раз перечитати такі твори, як "казка для дорослих"(де міститься просто таки апокаліптична пересторога про можливість постання нових диктаторів на кшталт Гітлера та іже з ним, а як наслідок - і про можливість нової світової війни), "спроба бути патріоткою" (заголовок у цій композиції, до речі, міститься не на початку, а... наприкінці твору), "зима заклеїла місто в білий конверт...", "такі собі майже не мої роздуми", згаданий тут "театр одного глядача" тощо. Актуальністю позначені якщо не всі, то, принаймні переважна більшість творів книжки:
учора скасували
польоти у вирій
кажуть тероризм  
може тепер і небо
змаліле на
журавлине крило
відмовиться бути
українським
Але любов поетеси до Вітчизни - не хуторянська. Україну вона розуміє і сприймає в контексті світових культур, у їх взаємопроникненні, тож годі дивуватися, коли її лірична героїня "ускочивши в тісне хоку" (жанр японської поезії), наливає собі "український узвар" у цілковито близько- чи середньосхідну піалу.
Іноді в авторки (до речі, філолога за освітою й перспективного молодого науковця) надмірна емоційна напруга та прагнення сказати якнайбільше, докричатися до сердець напівзледенілих душею Каїв, відсуває на другий план увагу до граматичної точності мовленого. Тому вряди-годи й з'являються в Ольчиних творах вислови на зразок "яка година" (замість "котра"), а колобок "викарабкується" на небо (замість того, щоб видряпуватись). Та, як відомо, навіть Сонце не буває без плям - особливо, якщо воно активне (навіть на космічному рівні знаходимо підтвердження того, що не помиляється лише той, хто нічого не робить).
Ясна річ, силоміць милою не будеш - навіть якщо йдеться про Ольгу Ляснюк, - тож комусь може стати й дискомфортно в часопросторі поетеси. Журнально-газетні японські кросворди можуть видатися простішими за шаради і смайлики з "театру одного глядача", а римовані вірші природнішими за верлібри та ритмічну прозу авторки - що ж, двері назад завжди відчинені. Можна в будь-який момент повернутися у звичний світ - з його інфляціями, девальваціями, русифікаціями, українізаціями, презентаціями, нарадами, дефілядами, ламбадами, коханками, п'янками, похмільними ранками, реалізмами, егоїзмами, плюралізмами, садомазохізмами, спамерами, хакерами, самітами, шопами, тим, про що читач щойно подумав, і так далі, і таке інше, і тра-ля-ля...
Говорячи про новий здобуток митця, прийнято щось йому бажати. Що побажати в цьому разі пані Ользі? А хоча б і того, щоб її прозопоезія побачила світ за кордоном - скажімо, в Сербії, в перекладах самого Милорада Павича - він би точно розібрався в усіх шарадах. Принаймні, сон про це я вже бачив, і був він - із четверга на п'ятницю. А такі збуваються...
І нарешті - чому "р-р-р-чах-чах"? Та тому, що хтось надворі ніяк не може завести свого мотоцикла чи моторолера. Але це - вже з іншої рецензії на інший твір іншого автора...