* * *
Загублюся в безпутному цьому краї,
Де немодно, німотно іде сніжок.
Довго світить зоря, але швидко згоряє,
Як болідом стає,
На солоний пісок.

Де дорога, як нерв, а чи тріщина в льоді,
Під яким заспокоїлась блудна вода.
Он летять журавлі і вмирають в польоті.
Тому сумно мені, що летять до гнізда...

Тому серце чекає веселого снігу
І ліниво-лимонного шраму зорі.
Та надії нема ні на степ, ні на книгу,
Ні на струнні дороги сліпих кобзарів.

Прапорам  і хрестам відмолились, відкланялись,
А «по-п’янє» згадали отця-Перуна.
І тремтіли дівчата звабливими ланями,
І пилося вино, наче кров кабана.

І земля була пухом,
І зверху засніжило.
І бандерівські схрони чекали своїх.
Ми іще й не жили.
Ми ножами не ніжились.
Мали щастя краплину, а думали – гріх.

Нам сміялася смерть молодесеньким Місяцем,
Що стоїть на Землі, як на хлібі свіча.
І зосталася нам двічі проклята місія:
Розкладати монети по рідних очах.

А слова, наче грудки дідівського поля,
Позбирати докупи і пісню зробить.
А вже потім, вже потім
Дівчата – тополями,
А сумні козаки будуть в яворах жить.