Прокидатися. Сіро. Мокро.
І в вікно натекло каламутного неба.
Я б охоче назад під ковдру.
Але — треба.

Сива осінь надворі. Прозорі тьмяніють калюжиці.  
І у серці ворушить тарганячі вусики біль,
Осінь тихо над мокрим асфальтом скарлючиться,
Я з дверей — а вона звідусіль.

Сива осінь вчепилась за небо холодними цівками.
І розкислим багном ухопила мене за каблук.
Сива осінь як витерта вижовкла плівка,
Розкотилась
           по ребрах людських парасольок    
                                        вимогливим стукотом.  

Моя душе повір, ми далеко від берега,
Їй не вигребти нас.
І не слухай цього голосіння – осіння істерика
Просто фарс.

Сива осінь до смерті боїться самотності,
                                                    сірості,
                                                         старості.
І у серці плаксивої осені селиться страх.
Рве на собі зів’ялі пожовклі жоржини та айстри
Ще на четверть жива, але вже тільки дим,
                                тільки тлін,
                                                            тільки прах.

Я засклила балкон і засклила свій погляд від неї, посмертної,
Удаю, що мене ані вдома, ні в тілі нема
Я врятую її – лиш віддати мій образ, а душу віддерти,
Але це зависока ціна.

Я сміюсь, почуваюся хитрим тигром,
А у відповідь –  дим, туман.
Ну гаразд, я цей бій в неї виграю,
І залишуся геть сама?...